WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська РСР у другій половині 40-х – першій половині 80-х років - Реферат

Українська РСР у другій половині 40-х – першій половині 80-х років - Реферат

10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін.
У 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.
Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі "Україна" в день прем'єрного показу кінофільму "Тіні забутих предків" представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.
Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї "парасолі гласності", котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.
Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням. Цьому підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу, про його "загальнонаціональну гордість" і т. п. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв націоналізму і нещадно присікалась. Перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у збільшенні інвестицій в її економічний і духовний розвиток, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'якотілості" до українського націоналізму і потуранні економічному "місництву".
Шелест Петро Юхимович (1908-1996 рр.) - партійний і державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. По закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935 р.) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. - секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах Челябінська, Саратова. У 1948-1954 рр. - директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1854 р. - на партійній роботі. У 1957-1962 рр. - перший секретар Київського обкому, у 1968-1972 рр. - перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966-1972 рр.). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови ради Міністрів СРСР (1972 р.). Водночас було розгорнуто різку критику його книги "Україна наша Радянська" за "недостатній інтернаціоналізм". Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і видавлений на пенсію.
Для В. Щербицького, який замінив П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ, вищим орієнтиром були інтереси і настрої Москви, а не населення України.
У січні-травні 1972 р. в Україні розпочалися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стало створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий та ін. У 1977-1978 рр. відбулися суди над провідними членами групи. Репресивні дії поєднувалися з посиленням ідеологічного тиску на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй і штучне утворення так "нової історичної спільності - радянського народу". Посилювалася русифікаторська політика.
Отже, протягом 60-х-першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стаєполітичним чинником суспільно-політичного життя, хоч і широкої підтримки в громадян республіки він і не набув. Проте завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень в усіх сферах життя.
Рекомендована література
1. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи. - К., 1999.
2. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-1985 рр. - Львів, 1992.
3. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. - К., 1996.
4. Батенко Т. Нариси історії українського руху опору кінця 50-х - початку 90-х рр. - Львів, 1999.
5. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953 рр. У 2-х кн. Кн.2.-К., 1995.
6. Бугай М. Ф. Депортація населення в Україні (30-50-ті роки) // УІЖ. - 1990. - №№ 10-11. - С. 20-26; 32-38.
7. Голод в Україні 1946-1947 рр. Документи і матеріали. - К., Нью-Йорк, 1996.
8. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація // Вітчизна. - 1990. - №№ 5, 7, 8.
9. Досягнення Радянської України за 40 років: Стат. збірн. - К., 1957.
10. Історія народного господарства Української РСР. Т.3. - К., 1991.
11. Экономика Советской Украины 1945-1975 гг. - К., 1975.
12. Касьянов Г. Незгодні : українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. - К., 1995.
13. Коваль М. В. Українська РСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945-1955) // УІЖ. - 1990. - № 4. - С. 70-88.
Loading...

 
 

Цікаве