WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Україна в 20–30-ті роки ХХ ст. - Реферат

Україна в 20–30-ті роки ХХ ст. - Реферат

зокрема.
7. Політичне і соціально-економічне становище українських земель в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини
Особливо важким було політичне і соціально - економічне становище українських земель, які опинились в 20-х-30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).
Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5-10 %.
Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині - 112 тис. га, на Поліссі - 113 тис. га, у Східній Галичині - майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста - 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.
Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.
Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 - передано католикамі уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.
У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші - ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: "Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі".
Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства "Просвіта", "Рідна школа", молодіжні об'єднання "Сокіл", "Пласт" та інші організації і політичні партії.
Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об'єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.
Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію - робітничо-селянське соціалістичне об'єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб.
Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового "підгодовування" місцевих організацій. Як відзначає член-кореспондент НАН України Володимир Литвин ("Голос України, 2002, 9 листопада0: "Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкцій Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації - Сель роб, УНДП, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали "Культура", "Праця", "Нові шляхи", газети "Рада", "Сіла", "Світло", національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка.
У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва - конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН.
На початку 30-х рр.., крім сотень актів саботажу на десятків випадків "експропріації", члени ОУН. Організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими жертвами стали: Е. Чеховський (1932) - комісар польської поліції; О. Молов (1933) - консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) - польський міністр внутрішніх справ; І. Бабій (1934) - директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих вбивств був С. Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН..
Бандера Степан (1909-1959 рр.) - один з лідерів українського національно-визвольного руху. Народився в с.Старий Угринів Калузького повіту (тепер Івано-Франківщина) в родині греко-католицького священика, навчався у Стрийській гімназії. З 1927 р. - член Української військової організації (УВО), де працював у відділах розвідки і пропаганди. З 1929 р., зі створенням ОУН., став її членом, а згодом одним із керівників (з 1933 р. - крайовий провідник ОУН. На західноукраїнських землях). В 1934 р. був заарештований за організацію терористичних акцій і засуджений польським судом до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення. У вересні 1939 р., з початком війни і розвалом Речі Посполитої, С. Бандера був визволений з тюрми і створює в ОУН. Опозицію до діяльності Проводу українських націоналістів, який очолював після смерті Коновальця (1938 р.) А. Мельник. У лютому 1940 р. Бандера разом з своїми однодумцями створює Революційний Провід (ОУН.(б), а в 1941 р. стає його головою. Перед початком нападу Німеччини на СРСР організовує похідні групи ОУН.(б) і військові формування "Нахтігаль" і
Loading...

 
 

Цікаве