WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Окупаційний режим України - Реферат

Окупаційний режим України - Реферат

проблему щодо права селян окупаційних зон на приватне володіння землею. Якщо в Прибалтиці, Галичині, Криму до кінця 1943 р. багато селян реалізували це право (в Галичині німці визнавали селянську земельну власність до 20 гектарів), то в центральній, східній та південній Україні питання практично так і не вирішилося. Хоч упродовж 1942-1943 років німецька адміністрація розраховувала реорганізувати в Україні по 10-20 відсотків колгоспів у так звані "хліборобські спілки", в яких господарі б мали власну землю, та до травня 1943 р. цей задум було реалізовано лише наполовину. До того ж цей скромний успіх було досягнуто у прифронтовій смузі, щоб дещо пом'якшити рівень опору окупантам. Заважали його виконанню грандіозні проекти створення в Україні тисяч фермерських господарств, які належатимуть німецьким воякам - переможцям СРСР. Звичайно, було проігноровано складений у березні 1943 р. таємним дійсним радником Р. Рідлем на замовлення еліти концерну Фарбеніндустрі план, за яким пропонувалося створити велику Україну з власними збройними силами, інтегрувавши її до "нової Європи".
Гітлерівці розраховували вивезти до Німеччини 15 мільйонів робітників з окупованих регіонів СРСР. З цією метою в Україні було створено 110 "бюро праці". Спершу тих, хто виїжджав до рейху (1943 року це буди в основному добровольці), проводжали з піснями й музикою. Скажімо, з Проскурова, Первомайська, Умані та інших місцевостей за 1942 ріквиїхало добровільно 80-90 відсотків молодих людей, а з Києва чи Харкова - значно менше (хоча в Києві з 330 тисяч дорослих працювало лише 40 тисяч, в Харкові - дещо більше). Ще восени 1941 р. з Кривого Рогу згодилися їхати на роботу до рейху 6 тисяч шахтарів.
Але після одержання розпачливих листів з Німеччини про важке життя, здирства й знущання (хоч було чимало листів і протилежного змісту) потік добровольців вичерпався. З весни 1943 р. німці й поліцаї проводять облави, виловлюючи молодь. За ухиляння від відправки до Німеччини в Миколаєві було повішено 10 громадян, у Дніпропетровську 9-ти дали каторгу. Молодь тікала в ліси, і влітку 1943 р. на Київщині й Полтавщині в них переховувалось до 90 тисяч осіб. Багато людей ховались в лісових нетрях Волині, Жи-томирщини, Рівненщини, Миколаївщини, Херсонщини, Чернігівщини. Полтавчанин Є. Чекай тікав з ешелону 12 разів. Молодь робила самокаліцтво, обливали ноги окропом, від чого температура підскакувала до 40 градусів, вводили до штучних ран отруйні речовини - лише б не їхати до Німеччини. Купували в рейху робітника зі Сходу за таку ціну, яку платили за пальто, а робітниця коштувала так само, як поганенькі черевики. На правому боці грудей невільники носили напис "Ost", працювали по 14-16 годин на добу. Якщо німецька робітниця одержувала по 3,5 марки щоденно, то східна - 3 марки щомісячно. В таборі для українців у місті Галле на їжу собаці відпускалося 20 марок, а українцям -- по 22,5 марки. На превеликий жаль, коли в Німеччину вступила Червона Армія, вона виявила до остарбайтерів нічим не виправдану жорстокість, особливо до дівчат: їх примусили йти пішки в Україну, всіляко принижували, ґвалтували, били, знущались. За даними з шести областей України на батьківщину не повернулась третина остар-байтерів, а з республіки їх було вивезено понад три мільйони.
Трагічно склалася доля військовополонених. З перших днів перебування в полоні червоноармійців били, обшукуючи, примушували робити піші марші по 50- 60 км щодобово. Якщо виникала загроза, що шляхи заміновано, їх шикували шеренгами по 8-10 осіб, щоб вони своїми тілами її розміновували. Охорона поводилася жахливо: лише між селами Миколаївка та Степанівка на Луганщині на відстані 45 км було вбито 150 військовополонених. У таборах на руці вище кисті кожному полоненому хімічною фарбою наносили номер, а на спині напис "KGF". Тут полонених розділяли за національностями, виявляли політпрацівників, євреїв, більшовиків, яких потім, як правило, розстрілювали. На території 180 таборів військовополонених в Україні порядок підтримувала табірна поліція з самих же полонених, а ззовні - українська допоміжна поліція, яка була добре озброєна, мала повне довір'я німців, поводила себе по відношенню до полонених ще більш агресивно. У таборах лютували епідемії дизентерії, висипного тифу, цинги. Після тижня селекційного голоду німці давали щоденно 1 качан капусти на 20 чоловік, один буряк і качан кукурудзи на 6 полонених, шматочки "руського хліба", який на 50% складався з житнього борошна, на 20% - з буряків, на 20% - з паперу, на 10% - з соломи. За допомогу полоненим з боку населення людей переслідували, били, а часто і вбивали. В той же час раціон німецького військовополоненого включав 600 г хліба, 500 г картоплі й овочів, 93 г м'яса та жирів, 80 г крупи. Незважаючи на героїзм лікарів, що створили підпільні госпіталі - С. П. Белканія (Вінниця), Д. С. Мазура (Краматорськ), І. Г. Алексєєва (Житомир), О. І. Мещанінова (Харків) та інших, на території України загинуло близько 1,4 мільйона радянських військовополонених.
Населення великих міст голодувало, починаючи з пізньої осені 1941 року: 1942 р. на Благовіщенському базарі міста Харкова 1 г золота високої проби коштував 100 крб., а 1 кг хліба - 250 крб. у 1941; а в 1942 році - 140 крб., 1 кг масла - 8 тисяч крб., 1 кг сала - 750 крб. і т. д. За діадему з 37 діамантами можна було одержати 200 кг муки, 2 кг цукру, 2 кг сала. З весни 1943 р. окупаційна влада посилила боротьбу зі спекуляцією, частину заробітної плати у зв'язку з інфляцією місцевим робітникам видавали продовольством, було введено 6-12-денні щорічні відпустки, термін оплати бюлетеня у зв'язку з хворобою підвищено до 26 тижнів зі збереженням половини середньої зарплати, призначалися пенсії при загибелі на роботі годувальника сім'ї, забезпечувалося медичне обслуговування робітників і службовців, розширювалася мережа дошкільних установ на підприємствах. Але більша частина населення України у зв'язку з пограбуванням краю, примусовою відправкою молоді в Німеччину, розстрілами заручників, поразками вермахту на фронтах на той час була налаштована на користь відновлення радянської влади.
А. Розенберг вважав, що діти в Україні повинні навчатися 4 або 7 років, а найбільш обдаровані - потій у фахових та вищих учбових закладах. Реально левова частина шкіл при окупантах були 4-класними, але, скажімо, в Житомирському окрузі 80% дітей шкільного віку навчалися, причому штраф за невідвідування школи був від 300 до тисячі карбованців. У районі Полтави на початку 1942 р. працювало 138 шкіл, у Гуляйполі одна
Loading...

 
 

Цікаве