WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

з'їзд" більшості польських політичних угрупувань з Австрії, Росії та Прусії [26,с. 109]. Свій форум поляки називали ще "національним вічем".
Страйки українських галицьких селян 1902р.з особливою силою продемонстрували прагнення українського національного руху і його представників до рівноправного трактування українців і поляків.
У поглядах на українське питання між польськими політичними партіями виникли певні суперечки, що не сприяло єдності польського національного руху в Галичині. Подоляки, ; національні демократи і людовці стали на бік активної боротьби з українцями. Соціал-демократи підтримали страйкарів. А краківські "станьчики" заявляли, що тільки діалог і "розумний компроміс" з українцями зможуть зберегти польську домінацію в краї: саме це викликало прихильне ставлення до них центральної австрійської влади.
Щоб згуртувати основні польські політичні угрупування на основі національної ідеї, протистояти українському національному рухові в Галичині з одного боку та стримати німецькі вимоги з іншого, уже в серпні 1902р. серед представників правої польської преси з подання польського діяча Войнаровського виникла ідея скликання загально польського з'їзду політичних сил [26,с.110].
31 травня 1903р., після дев'ятимісячної підготовки, У Львові в залі філармонії розпочав свою роботу "національний з'їзд польських політиків" [21,с.310].
У програму з'їзду було включено 17 рефератів, які розглядалися у трьох секціях. У всіх виступах було відбито ідею захисту польських національних інтересів у всіх розділених землях.
Доповідь одного з ендецьких лідерів, професора економіки С.Гломбінського, під назвою "Польське населення в центральних і східних повітах Галичини" в черговий раз довела, що власне національне життя в краї поляки хочуть будувати за рахунок інших народів, а особливо українців. С.Гломбінський обстоював єдність краю та збереження за ним польського характеру [26,с.111]. В такому ж дусі були й інші виступи.
1 червня 1903р. "національне віче" завершило свою роботу. [24,с.312].
Фактичним підсумком з'їзду було проголошення східної провінції Австрійської імперії "польським П'ємонтом" - центром об'єднання всіх польських земель. Український народовець А. Кос у стаття "Польський з'їзд народовий" вказував, що важливі резолюції з'їзду мали відвертий антиукраїнський характер, і тому це може призвести до загострення конфлікту між українцями і поляками в Галичині.
Як хід у відповідь на рішення польського форуму 15-16 серпня 1903р. відбулася нарада всіх українських депутатів до галицького й буковинського сеймів та австрійського парламенту. Українські народовці згідно із схваленими на нараді рішеннями розпочали компанію серед українських селян і робітників на захист власних національних інтересів. У кінці 1903 р. по Східній Галичині прокотилася хвиля масових народних віч, на яких висловлювалася підтримка українським політикам та висувалися вимоги задовольнити політичні й національні права русинів у краї. Але наприкінці листопада 1903р. прем'єр-міністр Кербер в одному з своїх виступів заявив, що скарги українців на своє становище в Галичині є безпідставним і вони повинні задовольнитися рішеннями, які приймаються більшістю сейму [26,с.113].
Виявом загострення українсько-польських стосунків була також боротьба за український університет у Львові, який, на думку провідних громадських і культурних діячів, мав не лише формувати високоосвічену інтелігенцію, але й стати важливим засобом розвитку національно-політичного руху. Ідею створення окремого українського університету, яка вперше була висунута в липні 1899р. на вічі у Львові підхопили широкі верстви українського суспільства [15,с.104].
З цього часу між українським і польським студентством Львова починається відкрите протистояння. Польські студенти щодо університетського питання розділилися на два табори. Поступові студенти - поляки підтримували українців. Вони часто брали участь у вічах українських студентів.
На знак протесту проти виключення університетською владою організаторів студентських віч і демонстрації з вимогами відкриття українських кафедр в 1901 р. відбулася сесія (вихід) 440 студентів - українців з Львівського університету [21,с.320]. Сесію підтримала українська громадськість створенням "сесійного фонду" для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца.
Більшість польського студентства Львова вороже сприймала прагнення українських студентів мати окремий університет. Ця група була виразником інтересів польського націоналістичного руху. Його прихильників називали " вшехполяками".
Безкомпромісність "вшехпольських" студентів, засліплених ідеалом "Великої Польщі", та рішучість українських студентів досягти поставленої мети часто приводили до кривавих сутичок між ними в стінах львівського університету, в одній з яких 1 липня 1910р. було смертельно поранено українського студента А. Коцка [9,с.57]. Після цієї сутички польсько-українські відносини ще більше загострилися, а міська влада Львова перейшла до прямих закликів польської молоді-шляхом насильств не допустити заснування українського університету. Разом з тим університетська справа стала однією із найважливіших проблем культурного і громадського життя галицьких українців.
Зважаючи на серйозність ситуації австрійський уряд змушений був піти назустріч вимогам українців. 29 листопада 1912р. прем'єр-міністр Штірк вручив президії Українськогопарламентського союзу проект цісарського указу у справі українського університету у Львові, який мав бути утворений в 1921р. Однак українські посли відкинули його. Лише на початку 1914р. вдалося досягти з польською сеймовою більшістю про відкриття українського університету. Проте реалізацію його заходу перервала війна [15,с. 111].
Характерною особливістю суспільного руху на початку хх ст. в Галичині була боротьба за виборчу реформу. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських провідників, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті і галицькому сеймі над польськими уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом.
2 лютого 1906 р. на Високому Замку у Львові відбулося 40-тисячне віче українського населення в підтримку виборчої реформи. Масовий демократичний рух всіх верств і народів Австро-Угорщини примусив прем'єр-міністра М. Бека прийняти 27 січня 1907р. закон про запровадження загального виборчого права при виборах до австрійського парламенту [17,с.11]. Це викликало протидію польського політичного табору, який до цього забезпечував своє панування у краї за допомогою куріальної системи, побудованої на основі майнового цензу.
Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права, що відбулися у травні 1907р., дали українцям 27 мандатів з Галичини і 5-зБуковини. "Русько-український клуб" у віденському парламенті, який нараховував 30 депутатів, при відкритті нової палати послів 20 червня 1907р. склав заяву, в якій, зокрема, висловився за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській державі [20,с.78].
Вибори до сейму ЗО червня 1913 р. принесли велику перемогу кандидатам від українських партій. Незважаючи на
Loading...

 
 

Цікаве