WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

революційному розвитку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські організації, і за умов важкого для них польсько-українського протиборства вони помітно занепадали або й припинили (як Головна Руська Рада) своє існування.
Після придушення революції 1848 року Габсбурги зробили спробу ліквідувати революційні реформи та відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент і скасували конституцію, що стало початком десятиліття абсолютизму. Австрійська адміністрація в особі намісника цісаря польського графа А. Голуховського проводила відверто польську політику.
Кінець десятирічному періоду післяреволюційної реакції поклали зовнішньополітичні невдачі Гамбурзької монархії. У 1859р. Австрія зазнала поразки у франко-італо-австрійській війні, а у 1866 p.-у війні з Прусією [24,с.18]. Воєнні невдачі знову піднесли роль національного питання у внутрішньополітичному житті. Після запровадження нової австрійської конституції 1861р., автономію з власним сеймом і урядом (виділом) [15,с.53]. Вибори до галицького сейму і австрійського парламенту здійснювалися на становій основі, що забезпечувало значну перевагу польській шляхті. Для обрання депутата від великих землевласників потрібно було лише 52 голоси, в той час як для депутата від селянської курії - аж 8764 [15,с.53]. Така виборча система забезпечувала польській шляхті становище господаря у галицькому сеймі й уряді, в свою чергу Відень забезпечував собі підтримку впливових поляків.
Досягнення австрійського компромісу було перервано січневим повстанням 1863 p. y Росії. Галицький сейм було закрито, а з лютого 1864р. до травня 1869р. у Галичині діяв воєнний етан [16,с.67]. У краї були проведені численні арешти.
Але вже у 1869 p. y політиці австрійського уряду настав поворот до федералістичної лінії. Було відновлено роботу галицького сейму, а у 1866 р. намісником Галичини знову було призначено А. Голуховського [30, с. 53 ].
У 1867 р. внаслідок досягнення австро-угорського компромісу, Австрія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Стосовно Галичини австро-угорський компроміс доповнювався австро-польським компромісом, який розширив політичні права поляків у краї. За умовам компромісу, намісник Галичини обов'язково повинен був призначатися з числа польської аристократії, а у Відні польських інтересів мав пильнувати окремий "міністр для справ Галичини" [ 25, с. 129 ]. Уся соціальна, економічна і освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Українські (руські) посли володіли лише 15% депутатських місць у Галицькому сеймі, що було недостатньо для ефективного супротиву колонізації краю.
Австро-польський компроміс не ліквідував розколу у таборі польських політиків у Галичині. Частина польських діячів не була задоволена досягнутою угодую. Вони вимагали для Галичини такого самого статусу, який, австро-угорський уряд надав Угорщині. Виразником настроїв невдоволених стало Національно-демократичне товариство, створене весною 1868 р. [27, с.206]. Навколо нього об'єдналися польські ліберально-демократичні політики, їхній лідер Францішек Смолька висунув програму країв - Австрії, Угорщини. Чехії, Галичани і Хорватії. Для тиску на австрійський уряд польські ліберали організували у галицьких містах хвилю патріотичних демонстрацій за участю дрібного міщанства, інтелігенції і робітників.
Протилежну позицію займала група краківських консерваторів - так званих станьчиків. Її ідеологія постала головно з праць молодих краківських інтелектуалів Юзефа Шуйського і Станіслава Тарнавського. Згідно з їх баченням історичного минулого, головною причиною занепаду Речі Посполитої була безвідповідальність і анархія самих поляків. Польські повстання 1830-1831 і 1836 років та таємні революційні товариства, на їхню думку, лише продовжували цю традицію: якщо "liberum veto" (право на заборону) польської шляхти довело польську державу до занепаду, "liberum conspiro" (право на змову) польських революціонерів XIX ст. унеможливлює будь-яку реалістичну політику для покращення національного становища [8,с.74]. Станьчики закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора. Повстання загрожують виживанню нації, отже, вони повинні бути засуджені як найнебезпечніший злочин.
Чисельно невелика, але інтелектуально дуже впливова група станьчиків посіла належне місце у польському політичному житті. Але їм не вдалося провести свою лінію з українського питання. Станьчики закликали до компромісу з галицькими українцями. У цьому їм протидіяли так звані подоляки - політичне угруповання польських поміщиків зі Східної Галичини, які вперто відмовлялися визнавати галицьких русинів як окрему націю і тому унеможливлювало досягнення будь-якого польсько-українського порозуміння [8,с.74]. Під їхнім впливом краківські консерватори мусили зректися своїх планів. Загроза розвитку національного руху галицьких русинів, який міг би чинити на противагу польським національним аспіраціям, дуже часто змушували усі три польські угрупування - ліберальних демократів, станьчиків і подоляків - до створення спільного політичного блоку.
Посилення польських позицій в Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Руська інтелігенція у пошуках нових аргументів на користь своїх національних прав прагнула довести, що вона має за собою такі самі давні політичні і культурні традиції, як і поляки. З цією метою одна її частина (староруси) посилалася на історію Київської Русі й Галицько-Волинського князівства, на церковнослов'янську літературу, інша ж (москвофіли) шукала порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію.
Наступові москвофільства протистояла молода народовська інтелігенція. Відсутність організаційно-політичної опори в масах штовхала народовців до пошуку компромісів і угод. Не маючи змоги побороти москвофільський вплив, відчуваючи безсилля перед польською шляхтою, народовці зробили спробу порозумітися з нею у галицькому сеймі. 27 жовтня 1869 року народовець Юліан Лаврівсякий (віце-маршал крайового сейму), проголосив від імені 30 українських послів у сеймі угодовський проект [15,с.56]. "Ми залишаємо давню політику, - заявив Лаврівсякий,- й вступаємо на нову дорогу. Не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому на спільній підставі хочемо далі працювати разом. Бажаємо двох речей. Однією є рівноправність, аби ви нас не полонізували, а другою, аби ви нас деморалізували" [1, с.72].
Польська сеймова більшість відіслала проект Лаврівськогодо спеціальної комісії для конкретизації. Справа тягнулася два роки. Практичного результату від роботи комісії не було, сейм так і не прийняв ніякої ухвали щодо проекту. Наслідком угодовської акції Лаврівського було лише дальше зміцнення позицій польської шляхти, розкол у таборі народовців і перехід частини до москвофілів.
Наприкінці 1880-х років виникло сильне напруження в австро-російських стосунках, спричинене зіткненням інтересів двох імперій на Балканах. Очікувалося, що воно може призвести до вибуху війни, в яку втягнеться й Німеччина. В січні 1888р. у берлінському журналі "Gegenwart" заявилася стаття німецького філософа Едуарда фон Гартмана, в якій
Loading...

 
 

Цікаве