WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

Українсько-польські стосунки в Галичині (1890 - 1914): генеза, особливості протікання, наслідки - Курсова робота

суспільство, що характеризувалося анархією і насильством правлячої польської шляхти та крайнім зубожінням і моральним занепадом простих жителів. Не дивно, що Галичина зразу ж після приєднання до Австрії стала одним з головних об'єктів реформаторської політики. Вона зосередилася в основному на ослаблені позицій польської шляхти як джерела державних смут і заворушень та безпосереднього винуватця занепаду сільського господарства краю. Польська націоналістична пропаганда у XIX столітті звинувачувала Йосифа II в особливому фаворизуванні русинів.
Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола, опираючись цим впливом вони намагались відродити національне життя за допомогою літературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція "Осолінеум", відкрита у Львові за дозволом уряду у 1819 році [7, с.52]. Польське культурне життя у Львові досягло справжнього розквіту у 1820-1831 роках.
Водночас польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 роках у Галичині виникла мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнала суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою [12, с. 510]. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети "українські поети" здобули велику популярність у Галичині.
Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовили появу в ідеології польського національного руху сильних анти панських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу серед українських селян [11,с.149]. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища є австрійський уряд.
Нова ідеологія польського руху не справила великого впливу на українське селянство. Зате вона виявилась дуже привабливою для молодої української інтелігенції. Як у 1810 році серед вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поширений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоплення польською культурою, літературою і політичною ідеологією було настільки. великим, що воно взагалі ставило під загрозу подальше існування русинів як окремої національності.
Переломною подією в історії українського національного відродження була діяльність "Руської трійці" М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький об'єднали навколо себе близько двадцять молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків. "Руська трійця" з'явилася після польського повстання 1830-1831 роках, і в цьому випадку "після" означає і "через" [22,с.115]. Це був час діяльності численних конспіративних організацій, створених польською романтично настроєною молоддю. "Руська трійця" входила в ці коспірації.
Участь в цих організаціях переконувала українську молодь, що польська революційна демократія є байдужою до їхніх національних потреб. Так, у 1834 році українські члени Товариства польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не залишилося нічого іншого, як створити власний Руський кружок [10,с.35].
Розрив з польським політичним й культурним світом був нелегким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяльність "Руської трійці" була тісно пов'язана з "Осолінеумом". Я. Головацький признавався, що багато з членів товариства краще володіли польською, аніж українською мовою і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою [13,с.143]. Але в ситуації, коли польські революціонери не на словах, а на ділі не визнавали "рівноправності української нації", такий вибір став неможливим.
Відень ладен був використовувати національне відродження русинів як засіб поборення революційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 році новим галицьким намісником граф Франц Стадіон [12,с.522]. У березні 1848 року він дав згоду на видання журналу "Галицька пчола" [8,с.51], публікації якого повинні були мати анти польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли декілька днів по тому в Австрійській імперії розпочалася революція. Місяць після вибуху революції і на п'ять місяців раніше, ніж у всій імперії, у Галичині 22 квітня 1848 року була скасована панщина [15,с.32]. Приводом було бажання Стадіона перехопити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням невдалого повстання 1846 року готова була дарувати селянам волю.
З проголошенням політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну раду Народову - та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 184 8 року у Львові була створена перша українська політична організація - Головна Руська Рада. У першому її маніфесті проголошувалося, що галицькі русини є частиною великого українського народу [6,с,74].
Табір революції у Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х роках, частина українців, передусім українська молодь, радо солідаризувалася з революційною боротьбою поляків. З іншого боку, польські демократи проголошували мету створення "Литовсько-русько-польської Речі Посполитої", а Центральна Рада Народова заявила про рівність культурних прав поляків і українців.
Поборником польсько-українського об'єднання став утворений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, крім сполонізованих аристократів "руського" походження та радикальної польської інтелігенції, з декількох демократично настроєних українських патріотів [7,с.93]. Але абсолютна більшість політиків не збиралися визнавати політичної рівноправності українців. Вони вважали національний рух українців штучним витвором.
Хоча польські й українські діячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р.[13,с.120] ця угода не була втілена у життя. Компроміс між польською та українською сторонами був неможливий через надто сильне розходження в політичних, культурних і релігійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення "руського" питання. Невелика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостійність української держави з центром у Києві. Кількість прихильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на декілька одиниць [10,с.40]. Масову ж підтримку здобулавимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чоловік [8,с.52]. Це було вражаючим успіхом Ради.
На початку листопада 1848 p. y Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонам польською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань [6,с.80]. Листопадові події поклали край
Loading...

 
 

Цікаве