WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

політичною культурою, цитуючи Йосифа Волоцького на обґрунтування своєї позиції. Залишаючи осторонь проблеми джерел, якими користувався Йосиф, і авторства приписуваних йому текстів, відзначу, що, використовуючи слова "хтось із могутніх московських політиків", я мав на увазі провідні світські постаті першого придворного кола, а не церковників, щодо самостійної ролі яких у політицімаю поважні сумніви; вони, безумовно, не були впливовими політиками, і я й далі переконаний, що на запитання, чи дотримувалися великі князі та їхні придворні "групової традиції писемності й загальної освіти", слід відповідати заперечно. Немає сумніву, що вони були страшенно неосвіченими, порівняно з іншими сучасними їм культурними елітами. Я здивований твердженням Геллі про те, буцім "добре відомо, що мати Івана IV вміла читати й писати"; якщо йдеться про грамоти, якими вона обмінялася з Василієм III, то їх складали писарі - і, в кожному разі, українку, що приїхала до Москви зі своєю сербською матір'ю та великим "рутенським" почтом, навряд чи можна вважати представницею московитської "групової традиції".
Боюся, що Геллі істотно перекрутив мої погляди на значення землеволодіння серед московитської еліти. Здається, він вважає, що я схилявся до думки, начебто "земля була головним джерелом прибутку, престижу та багатства в ранній Московії". Насправді в тому місці, на яке він посилається, сказано, що "становище клану при дворі" було головним джерелом "багатства і престижу" і в кінцевому підсумку вся власність клану й усі прибутки залежали, у формі дарування землі й недоторканності, від милості великого князя або від складних домовленостей про поділ влади між тими, хто правив від його імені. Помилявся я в чомусь чи ні, необхідно судити з моїх точних слів.
Читачі-нефахівці могли би подивуватися, чому в коментарях Геллі так багато йдеться про "рабство" (slavery) і "рабів" (slave), з огляду на той факт, що холопи, на яких він посилається, займали вкрай маргінальне місце в політичній культурі московитів. Насправді, ці англійські поняття не зовсім доречні в даному контексті, натомість слова bondman (кріпак) або indetured sewant (залежна людина, слуга за контрактом) коректніше передають уявлення про таку форму стосунків між господарем і слугою, як холопство, яке не заперечувало, на відміну від рабства (slavery), юридичних прав кріпаків, більшість з яких, на підтвердження чого Геллі навів безліч свідчень, були майстрами певної справи та перебували в наймах у пана на підставі контракту. В Московії, подібно до багатьох традиційних суспільств, нормативною для кожного була приналежність до певної первинної, передусім спадкової спільноти, як-от род, племя, артель, двор, братья, сотня тощо. Ні від кого не залежні, ніяк не захищені особи, що не входили ні до якої спільноти, вважалися аномалією. В джерелах згадуються гулящий меж двор, гулящий человек, безродный, бесплеменный і т.ін. "Прикріплення" таких бесплеменных до маєтків, до яких вони не належали від народження, або до осіб, яким вони ніколи раніше не підпорядковувалися, реєструвалося у письмових документах, чого не вимагалося при традиційних або спадкових відносинах. Я не сумніваюся, що Геллі не погодиться з таким функціонально-структурним описом холопства; він, либонь, проголосить, що йому притаманна "звабливість зовні логічного викладу". І справді, ми навряд чи коли дійдемо порозуміння щодо багатьох згаданих питань через те, що дотримуємось абсолютно відмінних поглядів на значення тих чи інших англійських або російських слів і на те, як повинні описуватись відповідні інституції та традиції поведінки.
Натомість Річард Вортман, не погоджуючись зі мною щодо низки питань, обговорює їх дуже влучно і науково коректно, залишаючи місце для діалогу. Вортман висуває проти моїх трактувань кілька цілком доречних заперечень. Він справедливо відзначає, що я дещо применшив роль "ідеальних культурних моделей". Певною мірою, стосовно XVIII та XIX століть, це зауваження справедливе. Напевне, Вортман правий, відзначаючи "надзвичайну роль думки й листування для політичної історії попередніх двох століть"; він великодушно не докоряє мені за те, що я ледве чи згадав це значне та складне явище. Якби я знову звернувся до цього матеріалу у формі есею, я приділив би більше місця цьому достатньо знайомому для мене явищу. Але все одно я підкреслював би думку, що справжня, варта згадки асиміляція (переважно чужинських) політичних ідей відбувалася в середовищі досить обмежених еліт, і ступінь впливу цих ідей на місцеву політичну культуру видається доволі скромним. Звичайно, правда, що ці маленькі еліти творили "політичну історію" впродовж більшої частини розглядуваного періоду - але правда й те, що між 1917 і, щонайдалі, 1940 роками ці еліти було знищено й замінено іншими, вихованими на цілком інакшій культурі.
Вортман проникливо коментує проблеми "моделювання" та "систем": думаю, що я занадто загально, без необхідної деталізації підійшов до "моделювання" свідчень. Він має рацію, кажучи, що "міфи" відображають уявлення людей про природу суспільного розвитку. Вортман не вказав сторінок, тому я не можу з'ясувати певно, на які саме місця він посилається, але думаю, що десь я висловив думку, аналогічну з його оцінкою: мені здається, що московські олігархи бажали бачити царя всемогутнім, усвідомлюючи при цьому (з цілком очевидних практичних причин), що він таким бути не може, і воліли радше зберегти видимість його всемогутності, аніж визнати протилежне. (Наведу як показовий випадок такого мислення історію "чудесного порятунку" Дмитрія Івановича: бояри, серед них родичі справжнього Дмитрія, знали, що Отреп'єв - самозванець, але вирішили, з багатьох причин, проголосити протилежне.)
Щодо "періодів, коли правитель Росії тримав у руках владу, значно більшу, аніж будь-який із західних монархів", я можу тільки погодитися з Вортмановою думкою про Петра та Миколу І - щодо Івана IV я мушу повторити, що ми не маємо достатніх свідчень про міру його особистого впливу на ухвалення політичних рішень, і думаю, що вона була напрочуд незначна.
Можливо, Вортман просто ближчий до істини, коли йдеться про роль "держави" в політичній історії чи про функції "конфлікту". Я думаю, що його міркування з приводу "традиції державного втручання в економічний розвиток" підкреслює особливо вразливе місце в моєму трактуванні. Я переконаний, зважаючи на складну взаємопов'язаність змін у політичній культурі (яку уряд, як відзначає Вортман, намагався не чіпати) і змін в економічному житті, що запропоновані мною загальні рамки зможуть вмістити це положення, хоча немає сумніву, що я повинен був його передбачити.
І, врешті-решт, кінцеві Вортманові абзаци вказують на деякі незаперечні помилки й недогляди у моєму тлумаченні періоду кінця XIX століття.
Я повинен щиро подякувати всім моїм колеґам за їхні коментарі. Вони переважно доволі прихильно поставилися до моєї праці, вказавши при цьому на низку проблем, які я оминув увагою, або які були неточно потрактовані у моїй
Loading...

 
 

Цікаве