WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

ендогенний характер.
Я не цілком згоден із таким Деніелзовим твердженням: "Можна розвинути думку далі,... й висловити припущення, що [радянський режим] не тільки сумісний із російською політичною культурою, але й нею безпосередньо сформований. Звідси можна дійти висновку, що тоталітаризм у його крайній радянській формі - сталінізму - є продуктомособливої російської політичної традиції в тому вигляді, в якому вона постає з Кінанового опису". Мушу категорично заперечити, що робив бодай якісь зауваження щодо "тоталітаризму", і, переконаний, навіть не вживав цього слова. Той факт, що певні фундаментальні риси, як мені видається, традиційних моделей - після певного періоду - повторювалися, здається незаперечним, але я не можу без серйозних застережень погодитися з тим, що сталінізм є "продуктом особливої російської політичної традиції". Мої застереження стосуватимуться можливої дискусії з приводу системних рис "сталінізму" як моделі політичної думки й поведінки та певної оцінки межі, до якої драматичне свавілля постреволюційних десятиліть можна вважати чи то результатом катастрофічних виявів початкового системного хаосу, чи то виваженою реалізацією політики.
Наприкінці Деніелз ставить надзвичайно цікаве запитання, на яке, хоча я не готовий детально розмірковувати на цю тему, все-таки слід відповісти: чи справді я хотів висловити думку, що надія на зміни в російській політичній культурі, якщо вона взагалі існує, вкрай мала?
Звичайно, важко заперечити, що (пишучи статтю в 1976 році) я вбачав дуже мало підстав вірити у спроможність брежнєвського керівництва швидко й успішно "переписати" політичну культуру. Однак наступне десятиліття дало мені певні підстави глянути на речі оптимістичніше.
Більшість із цих підстав засновуються на логічному припущенні, що в тому разі, коли здобуде визнання застосований у тій статті поведінково-структуралістський метод, треба буде дуже ретельно продумати вплив десятиліть післявоєнної стабільності на російську політичну культуру, ґенеративні механізми якої настільки чутливі до усвідомлення хаосу, небезпеки й ризику. Бо навіть якщо ми пригадаємо, що сучасникам кінець сорокових і початок п'ятдесятих років не здавалися настільки спокійними та безпечними, як це може виглядати в ретроспективі, й навіть коли ми врахуємо культурно-консерваційний вплив офіційної пропаґанди, ми повинні визнати, що переважна більшість носіїв цієї політичної культури упродовж свого життя не зазнала тих струсів, яких зазнали попередні покоління: напевне, психологія сьогоднішніх сорокап'ятирічних значно менш підвладна старим фобіям, аніж того покоління, котре вже сходить зі сцени. Вони також значно меншою мірою, до того ж у новій якості (тобто в тому сенсі, що різниця вагоміша, аніж зазвичай спостерігається між поколіннями) "традиційні".
Це спостереження, одначе, повинно супроводжуватися певною корекцією іншої, як видається, помилки в останньому розділі моєї праці: я не здійснив достатньо чіткого розмежування різних політично провідних груп, особливо столичних і провінційних (у тому числі неросійських) еліт, з одного боку, та новаторів і стародумів з іншого. Тепер, я думаю, стало очевидно, що сучасне "керівництво" (йдеться про Ґорбачова та його найревніших прихильників) намагається здійснити політичну реформу - і реформу політичної культури зі швидкістю та всеохопністю, що їх не тільки їхні безпосередні попередники, але й багато хто з учорашніх соратників уважали б за надзвичайно "нерозсудливі" й небезпечні. У світлі простих категорій, які я спробував окреслити, очевидні ознаки революційних змін у політичній культурі ґорбачовської еліти в усьому - починаючи від показового та надзвичайно важливого поширення гласності до символічної, але не тривіальної "модернізації" (детабуїзації) ролі дружини лідера.
Дуже ймовірно, що теперішні лідери не спроможуться настільки глибоко змінити політичну культуру принаймні політично активних еліт, аби уникнути вирішальної поразки, але вони й далі продовжують реформи, бо зовсім нетрадиційно схильні вважати ризик змін меншим злом, аніж наслідки стаґнації. Коли Ґорбачов каже, як-от 19 червня 1986 р. на "встрече" у Спілці письменників: "Не мы - так кто же? Если не сейчас - то когда?" - то, як на мене, йому йдеться про те, що повороту назад немає, і він готовий наважитися на неминучий ризик. Коли він каже: "Перестройка касается всех и во всем" - він максимально наближається до слова, якого не може вжити: революція.
Ми можемо, отже, говорити про революційні темпи змін у політичній культурі певної, все ще невизначеної частини радянської еліти. Старий режим - це апарат; група досвідчених і прозахідно налаштованих невдоволених членів еліти сучасні декабристи, якщо хочете- намагаються вплинути на інертні міські маси робітничого класу і перемогти стару еліту, в тіні якої вони зросли. Можна тільки припускати, чи не зруйнує революційна еліта сама себе як ніколи сміливими закликами до народної підтримки, чи захочуть маси відмовитися від надійних звичних відносин. Але вже можна зробити висновок: для багатьох реформаторів жереб кинуто - вони вийшли на Сенатську площу. Ймовірно, вони не усвідомлюють міри своєї ізольованості. Здається, вони вважають себе до певної міри речниками народу й сподіваються повести за собою маси. Це вічна помилка революційних еліт, бо, врештірешт, саме апаратники більшою мірою споріднені з народом, далеко краще пристосовані виконувати вказівки згори й спроможні очікувати сприятливої миті. Вислів "Если не сейчас - то когда?" - не для них.
Якщо масам, як-от тепер, пропонують задля певного пожвавлення висловлювати своє невдоволення і надають їм деякого досі не цілком окресленого політичного суверенітету, постає питання: а що ж станеться, коли маси почнуть діяти згідно з ним? Наприклад, висловлювати, користуючись новою політикою гласності, фашистські націоналістичні погляди, чи інші небезпечні для системи ідеї? релігійні переконання? антисемітизм? чи просто довго стримуваний стогін образи, помсти і невдоволення тими, хто при владі, кому щастить, проти міських жителів, інтелектуалів, західників? Як революційна еліта зможе уникнути ситуації, коли вона буде змушена сказати: ми зустріли ворога, і цей ворог ми самі, і тому ми повинні знищити тих із-поміж нас, хто недостатньо відданий новій народній справі?
Але не діло медієвіста міркувати над цими проблемами. Можливо, описана мною політична культура зміниться настільки, що перестане нагадувати традиційну до такої міри, що мій опис, як я його намагався викласти, втратить актуальність. Безумовно, інші запропонують нові та вдаліші парадигми. Чи можливо, як припускає Деніелз, російська політична культура до певної міри втратить свою "російськість" у якийсь дуже "російський" спосіб.
Річардові Геллі моя стаття вочевидь не сподобалася. Він єдиний серед її коментаторів недогледів того, що я в неї вкладав: спробу в рамках інтерпретативного есею схарактеризувати деякі найзагальніші риси тієї моделі поведінки, яку я називаю російською
Loading...

 
 

Цікаве