WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

вказує, що я, розглядаючи критичне питання про інакодумство та "монолітність" панівної культури, можливо, не зумів пояснити їхньої принципової відмінності. На мій погляд, інакодумство - девіантна політична культура - в домодерні часи було частиною та своєрідним сиґнальним пристроєм у межах культури панівної, але не певен, чи в періодшвидких та переломних культурних змін (1890-1940) групи політичних інакодумців із яскраво вираженою прозахідною орієнтацією змогли залишитися в межах панівної культури. Напевно, належить визнати, що навіть "відчуження" цих "неортодоксальних" груп відбувалося у специфічно російській манері. (Роберт Деніелз робить кілька глибоких зауваг із цього приводу.)
Краммі розглядає цікаву можливість, коли ставить під сумнів наявність у Московії лише трьох політичних субкультур, які я намагався окреслити; зокрема він згадує про козаків, "землю" і - згодом - Церкву. Серед цих субкультур дві перші, на мою думку, не складають особливої проблеми. Козаки, і українські, і російські - це нові формації, що виникли наприкінці періоду Московської держави, їм була притаманна відмінна політична культура, в якій відобразилося їхнє формування на межі слов'янства й тюркського степу; вони ніколи не впливали - окрім хіба що в націоналістичних міфах - на політичну культуру московитів. Натомість провінційне суспільство, хоча воно також сформувалося доволі пізно (у XVIII ст.), стало похідним від поєднання рис царського двору, канцелярії та громади. Можливо, його потрібно відзначити як окремий варіант російської політичної культури.
"Церква" є предметом набагато комплекснішим. Звичайно, навряд чи варто сумніватися, що факт конфесійної приналежності залишив неповторні сліди у багатьох галузях московитської культури, зокрема в тому, що стосується низки загальних уявлень про природу людини. І, можливо, Краммі справді має рацію, коли вважає, що я "нехтую" Церквою у моєму викладі. Але на ділі, повторюся, я прагнув "стимулювати й провокувати". З огляду на це я вважав найдоречнішим і вчасним викликати суперечку навколо ролі Православної Церкви та православної віри (доволі відмінні між собою матерії) у розвитку російської культури. Я не можу без серйозних застережень погодитися з твердженнями Краммі про те, що, скажімо, "провідники ієрархії східного православ'я забезпечували ідеологічне виправдання політики царського уряду" та інші форми підтримки, або що "Филип, Гермоген і Аввакум відігравали роль сумління нації". Передусім, "сумління нації" - занадто сучасна концепція, щоб застосовувати її до Филипа й Гермогена; "нація", між іншим, свого часу відкинула Аввакума. Поза тим, наші знання про повчальну та моралізаторську діяльність Филипа походять здебільшого з "Житія", укладеного бл. 1652 р. для Никона з нагоди перепоховання Филипових мощів, і ще пізнішої "Історії", зазвичай приписуваної Курбському (ці два джерела, напевно, спиралися й на свідчення іноземців); відомості про Гермогена ми почерпнули з усе ще загадкової "Повести смутных времен".
У багатьох місцях Краммі робить дуже фундаментальні зауваження: часто я заявляю чи гадаю, що "джерела не викликають довіри", і тоді уподібнююсь до гімнаста, котрий відірвався від трапеції; читачеві важко вгадати, чи буде приземлення вдалим, а чи ні. Ця проблема заслуговує на нові монографічні дослідження практично всіх відомих нам джерел; говорити тут про це детально немає змоги. Та перш ніж звернутися до центрального, на мою думку, коментаря Краммі щодо "мовчанки" московитів про свою політичну культуру, варто додати декілька слів про "Історію" Поссевіно, що її згадує Краммі.
Звичайно, Поссевіно був освіченою людиною, справді відвідав Іванів двір. Але кому, як не Краммі, котрий подарував нам надзвичайно цінну працю "Брутальне й варварське царство" ("Rude and Barbarous Kingdom"), відомо, наскільки ізольованими могли бути іноземці в Московії й наскільки марними були їхні спроби зрозуміти придворну культуру. Безперечно, Поссевіно не був освіченішим за Джайлса Флетчера, котрий довше пробув у Московії, більше дізнався, але котрого, проте, ввели в оману. Ба більше, у випадку Поссевіно відомі нам на сьогодні тексти були написані переважно до того, як він приїхав у Москву, і значною мірою відобразили цілі його конфесійної політики. Окрім того, він, мабуть, удавався до послуг полонізованих білоруських перекладачів, котрі, хоча й напевне краще, аніж він, розуміли Московію, та були собі на умі. Принаймні, Флетчер міг скористатися ухильними порадами Джерома Горсі.
Тепер щодо центральної ідеї Краммі про "мовчанку". Дозвольте, не повторюючи моїх аргументів, прокоментувати їх: позаяк я переконаний, що олігархи (не тільки, між іншим, князі - розмежування княжий - не княжий, як відзначає Річард Геллі, за часів Московії мало що важило) розвинули надзвичайно чітку й гнучку політичну систему, при цьому майже ніколи відкрито не говорячи про її правила, я роблю висновок, що у відносному сенсі ця система віддавала перевагу тому, що я називаю "мовчанкою", під чим я, поміж іншим, мав на увазі алюзію до глибокого есею покійного Георгія Флоровського 2, але, крім того, фіксацію помітної тенденції не обговорювати відверто політичних проблем. Ба більше, за глибшого аналізу ця "мовчанка" видається цілком співмірною з іншими рисами системи, спрямованими на зменшення ризику і зміцнення стабільності. Звичайно, існує багато джерел, знаних і достатньо "розшифрованих", які можна використати для конструювання московитської "ідеології" в традиційному сенсі слова, або теорії про "два тіла короля", але мушу сказати, що, на мій погляд, практично нічого з того, як оповідали нам про ці джерела наші вчителі, чи це стосується коронаційних ритуалів, чи більш неоднозначних пам'яток, як-от "Временника", приписуваного Іванові Тімофєєву, не витримує сучасного текстологічного аналізу. Врешті-решт, ми можемо сказати про історію не набагато більше, аніж про власне джерела.
Роберт Деніелз запитує: коли я створював власну модель московитської політики, чи не йшлося мені насправді про "радянський режим". Справді, виглядає так, що історик Московії, який жив і працював у Радянському Союзі, неминуче потрапляє під вплив свого сприйняття сучасних російських реалій. Безперечно, я щосили намагався уникнути найзгубніших наслідків цієї пастки; уникнути її повністю, на мою думку, неможливо.
Деніелз уважає, що, згідно з моїм трактуванням, московитська політична культура виходить на історичну сцену цілком несподівано. Таке враження справді може виникнути; я прагнув наголосити, що, на мій погляд, московитська політична система, поставши під впливом драматичних демографічних процесів та як наслідок великої громадянської війни 14251453 рр., була у багатьох аспектах новим феноменом, і її політична культура відрізнялася новими рисами, постійно розвиваючись аж до нашого часу. В жодному разі я не хотів ствердити, що вона залишилася незмінною - навпаки, намагався окреслити її розвиток, - але також переконати, що, за винятком революційного періоду, зміни мали
Loading...

 
 

Цікаве