WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

культура", бодай у чомусь відповідають реальності, і якщо недавня історія радянського суспільства є такою, як ми її змалювали, то є можливість гіпотетично спроектувати наші спостереження на майбутнє, висловивши кілька припущень щодо ймовірної еволюції політичної культури в СРСР.
За нашимзвичаєм, зробімо перед цим стрибком у майбутнє коротку методологічну вправу та невеличку прогулянку в зовсім свіже минуле.
Науковця у соціальній сфері, який відвідує СРСР, читає так звану дисидентську та іншу вивезену літературу, навіть анемічну прозу та гасла з партійних журналів, часом вражає убогість думки, затхлість, брак понятійної чіткості та динамізму як в офіційній ідеології, так і в "дисидентській" думці. В суспільстві, яке відносно недавно було однією з найцікавіших в історії лабораторій для випробування й продукування нових ідей у соціальних науках, ті науки тепер не тільки оглуплені обмеженнями, що їх накладають неуки-статисти, але й охоплені сум'яттям - бо їм невідомий сучасний спосіб думання в суспільних дослідженнях, вони блукають у концептуальному хаосі, вони безпорадні методологічно. І річ не тільки в тому, що радянські інтелектуали - визнані й невизнані - не досить обізнані з теоретичними здобутками науки після Вебера, Фройда, Дюркгайма і Маркса, а й у тому, що вони не зрозуміли важливості емпіричних спостережень і вимірів у суспільних науках для перевірки теорій соціальної, психологічної та економічної поведінки індивідів і груп. Історичні причини такої безплідності з'ясувати неважко: винищення "шкіл" та їхніх ідей через причини стороннього характеру; розрив природних процесів інституційного й інтелектуального розвитку в соціальних науках внаслідок "чисток" та змін "лінії"; необхідність приховувати - навіть від упривілейованих - не лише "чужі" ідеї, але й фундаментально необхідну інформацію про соціальні й духовні реалії життя в самому СРСР.
Для політичної культури наслідки задушливої атмосфери в соціальних науках є ледь помітні, але будь-яка спроба зазирнути в майбутнє робить їх дуже важливими. В більшості розвинених країн праця соціологів і соціальних аналітиків, хоч яка іноді напозір недосконала, служить - завдяки делікатному процесові фільтрації та популяризації - і як потрібна форма самоспоглядання (як на персональному, так і на соціальному рівнях), і як загальна матриця, на підставі якої члени соціуму можуть будувати осмислений образ самих себе й суспільства - образ, що є кардинально важливим для соціалізації, відіграючи роль, досить подібну до тієї, котру відігравали у домодерному суспільстві культи, міфи і традиція. Оскільки радянська політична культура має тенденцію придушувати все те, що можна назвати здоровими рівнями натурально породжених нових самоспоглядань та їхньої узагальненої цілості, вона виховує всепроникний цинізм - як підсумок суперечностей між свідченнями обмеженого індивідуально-особистісного досвіду та вимушено ритуалізованим змістом офіційних засобів соціалізації.
Цей майже універсальний цинізм, що сам по собі є природною і, мабуть, "нормальною" реакцією на щойно описані умови, тягне за собою два наслідки: по-перше - почнімо з найпоширенішого явища - він породжує зневагу до масштабних соціальних завдань та ідеологічних доктрин, проголошуваних керівництвом, і заохочує переважно ті форми антисоціальної та "некерованої" поведінки (крадіжки, хабарництво, симуляцію, алкоголізм, побутове насильство тощо), острах перед якими стимулює традиційний песимізм у погляді на природу людини; по-друге, цинізм, з огляду на сказане, спонукає "нормальних" членів суспільства кидатися назад до "глибинних структур" російської політичної культури: низької оцінки людської природи; більшої довіри до неформальних і особистих, а не загальних чи інституційних зв'язків; страху перед хаосом та перемінами; уникнення ризику й так само - звертання до простої групи захисного союзу, тобто до родини, друзів, у певних випадках - релігійної або етнічної групи, котрі здаються ґарантом безпеки й адекватного захисту від соціальних стихій.
Те, що у працях відвертих дисидентів ці страхи проявляються навіть виразніше, ніж в "офіційних" заявах, є наслідком, насамперед, того парадоксального факту, що члени правлячої еліти й навіть "лояльні" рядові громадяни не можуть висловлюватися так само вільно, як "порушники"; якби вони мали змогу говорити відверто, глибинна тотожність їхнього сприйняття людини й суспільства зі сприйняттям дисидентів, либонь, впадала б у око більше, ніж розбіжності в поглядах.
Але якщо висловлювання учасників дають небагато підстав для надійних суджень про майбутнє радянської політичної культури, то чи існує взагалі якийсь спостережний пункт, звідки можна розпізнати прийдешні зміни?
Вище ми зазначали, що взаємопов'язані соціоекономічні та демографічні процеси на перших стадіях індустріальної революції зробили переміни в російському житті такими стрімкими й широкими, що вони, сказати б, розтрощили адаптаційні й "записувальні" механізми політичної культури старої еліти і врешті зруйнували систему, здавалося б, стабільну й потужну, тільки-но її спіткала війна. Далі ми вказували, що багато показників соціоекономічного та демографічного процесу приводять до висновку, що приблизно перед початком Другої світової війни радянське суспільство стало знову досить стабільним, стратифікованим і еластичним, а його перебудована політична культура, хоча й у дещо нових виявах, репрезентувала в багатьох важливих питаннях поновну інтеґрацію традиційних елементів. Виникає природне запитання, чи ця нинішня політична культура, яка проявила свою життєздатність упродовж чотирьох десятиліть соціальної реконструкції та стабільності, є достатньо гнучкою, щоб забезпечити "порядок і значення" політичних та соціальних процесів, на які можна очікувати в наступні десятиліття.
Тут, як і в попередній арґументації, корисно розглянути досвід інших індустріальних суспільств у фазі постіндустріальної революції. Індустріальна революція всюди вибухнула низкою революцій та соціальних "шокових несподіванок", і це триває й досі. Саме індустріальна революція в її класичній формі зруйнувала старі відносини влади, власності й демографії, а наступні та побічні революції - профспілкові, споживчі, технологічні, спрямовані на зміну демографічних моделей - трансформують постіндустріальні суспільства донині. Що ж до політичної культури, то згадані пізніші етапи важливі саме для індустріальних суспільств, бо як не вдасться, наприклад, зіндустріалізуватися, не зламавши відносин і політичної культури, що постали з пізньофеодального маноріального землеробства, так не можна зробити цього (як показує досвід багатьох суспільств) без створення масового ринку, масової політики, масових комунікацій і нової масової політичної культури. Досить навести єдиний приклад: англійське суспільство в модерні часи трансформували не так страшні й ненависні для лудитів та радикалів-торі машини, й не так страшні для Едмунда Берка ідеї Французької революції, як ідеї чартистів, релігійна
Loading...

 
 

Цікаве