WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

їх у новій, соціально інтеґрованій, "народній" - а отже, цілком "модерній" комбінації.
Відтак, було поновлено традиційне центральне ядро "номінальний правитель + олігархи" у формі "лідер + колегіальне правління" (короткочасне порушення Сталіним цієї рівноваги можна розглядати як відгукбурхливого періоду). І хоча роль олігархів у Політбюро ніколи публічно не визначалася й не обговорювалася, вона цілком упізнавана, особливо в символіці офіційних церемоній. Обов'язкові групові виходи, які здаються нам - а може, навіть самим учасникам позбавленими сенсу, сиґналізують населенню про добре виконання як представницької функції сільського сходу, так і ролі мудрих порадників, закоріненої у старому ідеалі боярської думи. Знову-таки, бракує чіткої "внутрішньої" інформації про членів групи та про їхні погляди: старовинне правило негласності відновилося якнайповніше.
Що є сучасним і "народним" у цій модерній метаморфозі, так це вимога, згідно з модерним світосприйняттям і злиттям культур, дивитися на "лідера" як на людину з народу, яка нічим не відрізняється від "звичайної людини" і публічно не пов'язана кревно з жодною групою чи кланом - включаючи, відповідно до нового табу, власну дружину та дітей. Раніше "автократ" періоду стабільності змальовувався як віддалена й унікальна (священна, богопомазана) істота, не схожа на решту людських створінь через її царське народження.
Традиційна ознака неформальності - тобто переконання, що реальна влада людини не конче втілюється в певній інституційній посаді або функції, - зберігається у пом'якшеному на догоду новітній бюрократії вигляді. Наприклад, хоча людина, припустімо, є міністром оборони й мусить обов'язково представляти спеціальні інтереси цієї величезної установи, вона не конче робить кар'єру в межах цієї ж системи чи виступає її "кандидатом", бо призначення на посаду залежить передусім від неформальних зв'язків із рештою олігархів. Система подає приклади як могутніх олігархів, чия влада не залежить від "конституційної" ролі їхньої номінальної позиції (наприклад, Суслов), так і тих, чия важлива офіційна позиція не обов'язково асоціюється з великою владою у першому політичному колі (наприклад, Громико до останніх років Брежнєва).
Цікаво, що у своїй новітній формі принцип неформальності - брак необхідного зв'язку між реальною політичною владою та формальним статусом або функцією - виражається насамперед через механізми партії, чия конституційна (!), але слабо означена роль "керівної сили" надає потрібних механізмів для здійснення неформальної влади на всіх рівнях управління. Насамперед у контексті партії - хоч і не тільки в ньому самому - діють ті канали неформальної влади та впливу, що колись традиційно пов'язували членів клану або клієнтарно-патрональної групи. Варто, втім, зазначити, що хоча в останній період стабільності родинні (передусім свояцькі) зв'язки більш традиційного типу знову набули певної значущості на периферії правлячої еліти, їм усе-таки не дозволено проникати всередину партійного апарату як такого.
Третій основний елемент традиційної політичної культури - поєднання ознак, які ми назвали "конспіративними", - залишається добре помітною рисою новітньої політичної культури. Один із її компонентів, сказати б - її "корпоративність", як видається, відродився після повного затемнення упродовж сталінського періоду: в Політбюро та в менших групах по всій системі зберігається уявлення, нібито в рамках "колегіального принципу" можна говорити гранично відверто й пропонувати яку завгодно політичну лінію за умови, що остаточні рішення будуть конче "одностайними" і що згадану боротьбу не слід виносити на ширший форум. Радянські політики пишуть дбайливо просіяні спогади, а не політичні мемуари.
Отже, з усього сказаного ясно, що радянська політична культура після десятиліть безладу та стрімких змін поновила кілька глибинних традиційних ознак, віками притаманних російській політичній культурі. Щоб такий висновок не здався нам надто легким, або надто простим, повернімося до нашого початкового означення політичної культури, яке окреслювало нашу мету як неоціночну, описову й аналітичну. Тож чи система, яку ми описали, наділяє "порядком і значенням політичний процес" для членів радянського суспільства? Чи постачає вона "глибинні передумови та ідеї, які керують поведінкою у політичній системі"?
Ясно, що відповіді на обидва запитання мають бути в основному ствердними. Ясно, що, крім дуже вузької групи дисидентів - людей вестернізованих, а тому не зовсім "із цієї культури", і політичні лідери, й маси шукають та знаходять "порядок і значення" в такій системі. Після довгого періоду соціального та політичного хаосу переважна більшість російського населення поділяє зі своїми лідерами переконаність у тому, що лише потужно централізований та олігархічний уряд здатний забезпечити порядок, якого всі прагнуть. Маючи надто мало контактів чи досвіду, щоб скласти уявлення про демократичний виборчий конституціоналізм, вони переконані, що можна з більшою певністю покладатися на неформальні й особисті зв'язки, ніж на чіткі принципи законності, якими так захоплюється решта цивілізованого світу. Маючи впродовж десятиліть "неправый" уряд, чиї претензії на законність виглядали як узагалі позбавлені значення в рамках даної політичної культури, вони більше дбають про те, щоб їхній уряд був "правым", ніж про те, щоб він був законним. (Навіть Олександр Солженіцин зупиниться на "моральной правоте", як видно з його "Листа до радянських керівників".) Маючи досвід спілкування з політиками, які справджували традиційно песимістичний погляд на стихійність людських поривань і нездатність людини впоратися зі своїми справами, вони поділяють переконаність свого керівництва в тому, що будь-яка відповідальна політична система, аби уникнути хаосу, мусить удаватися до таємної боротьби з притаманною суспільству схильністю розпадатися в такому хаосі. Маючи незначний досвід із проміжними варіантами й загострене, хоч і неточне та несформульоване відчуття проблем і небезпек для свого суспільства, вони ясно бачать, що мусять вибирати між нинішньою системою, котра єдина за їхньої пам'яті забезпечила стабільність і порядок, та грізними альтернативами. Вони ладні підписатися - як, до речі, й більшість дисидентів - під сповненим розпачу вигуком Пушкіна: "Бережи нас, Господи, від російського бунту, безглуздого й нещадного".
Російська політична культура в перспективі
Ми, очевидно, мусимо визнати, що у виразно стабілізованому впродовж останніх десятиліть радянському суспільстві - як серед керівництва, так і серед російського соціуму в цілому - утвердилася політична культура, зіперта на традиційні уявлення й глибоку відданість стабільності та порядкові. Однак немає жодного суспільства, хай якого стабільного, без динамічних елементів, і немає жодної політичної культури, хоч би як вона прагнула зберегти власну стабільність, якої не торкалися б соціальні зміни. Якщо концептуальні міркування, що ми їх пов'язували з поняттям "політична
Loading...

 
 

Цікаве