WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

принциповоінакше.
По-перше, культура, про яку піде мова, є цілком і суто московською, тобто вона розвивалася pari passu [Крок у крок (лат.)] разом із Московською державою на окремій і своєрідній східнослов'янській території під впливом умов, чітко відмінних від тих, що були властиві, скажімо, київському або новгородському розвиткові, й досягла свого першого синтезу тотожності в XVI сторіччі. Шукати доказів взаємоперетікання між модерною російською чи навіть московською політичною культурою та Києвом або Візантією - це, на мій погляд, марна справа. Неможливо, наприклад, довести, що протягом свого формотворчого періоду (тобто в 1450-1500 рр.) московська політична культура зазнавала впливу - чи за формою, чи за практикою - візантійської політичної культури або ідеології. Немає також переконливих свідчень, що хтось із могутніх московських політиків або якась політична група були добре обізнані з візантійською політичною культурою. Хіба що її пізній варіант відбився в ритуалах та організації Православної Церкви, яка, втім, у ранній Московії майже не мала практичної політичної ваги, а тим більше не впливала формотворча на російську політичну поведінку. (Інша річ, що росіяни запозичили з православної традиції деякі форми вираження своїх політичних понять). Московити, звичайно, наслідували візантійський стиль у його певних зовнішніх виявах, але це варто назвати "візантинізмом в окремо взятій країні", зумовленим серед іншого потребою відповідати на потужний культурний та політичний виклик від католицьких і протестантських сусідів. Отож згодом росіяни стали думати, що їхні традиції були "візантійські". Але ці факти, на мій погляд, є зовнішнім виявом однієї з форм захисної поведінки московитів і не розкривають ані походження російської політичної культури, ані її внутрішніх закономірностей.
Так само, коли ми дотримуємося погляду, що московське (тут тільки допетровське) суспільство вперше сформулювало продуктивні й фундаментальні риси політичної культури, яка в сутнісних аспектах існує до сьогодні, ми аж ніяк не зобов'язані погоджуватися з тим чи тим змістом інших "теорій тяглості" - наприклад, із думкою, що російській політичній культурі притаманні внутрішня схильність до автократії, готовність сприйняти тиранію тощо. Насправді, і я спробую це довести, московська, а згодом і російська системи завжди тяжіли до олігархічного та колегіального правління, намагалися уникнути одноосібного лідера й найліпше функціонували тоді, коли номінальний автократ реально не мав політичної сили. Траплялися періоди - здебільшого, як видається, пов'язані з крутими соціально-економічними змінами та супутніми політичними негараздами, - коли монарх "накидав владу" олігархічній за своєю суттю системі, але це, схоже, було рідкісним винятком.
Останню ваду "теорії континуїтету", пов'язаної з обговоренням сутності російської політичної культури, можна було б назвати "гіпотезою позбавлення". Її прихильники стверджують, що політична культура Росії, як і її культура в ширшому сенсі, є неповноцінною через те, що їй бракує того чи того з відомих етапів західного культурного досвіду: Ренесансу, Реформації, римського права тощо. І справді, до цього основоположного історичного досвіду Росія, на відміну від своїх європейських сусідів, прилучалася лише опосередковано. Можливо, це пояснює різницю між її розвитком та розвитком, скажімо, Польщі чи Голландії. Але гіпотеза позбавлення втрачає пояснювальну придатність, коли мова заходить про політичну культуру, яка все ж таки розвинулася в Московії; не дає вона відповіді й на запитання, чому ця культура - попри ознаки, які Заходові могли видаватися непривабливими або "неповноцінними", - виявилася такою ефективною і такою, поза сумнівом, дивовижно пристосованою до потреб Московії.
Насамперед, підставою для цілком окремого (від інших "теорій тяглості", про які згадувалося) погляду на московську політичну культуру, поданого тут і зіпертого на глибинний зміст системної тяглості в найширшому історичному сенсі, є різниці в методі. Скажімо, сучасна описова лінґвістика прагне відобразити, "як люди говорять" (і навіть як вони "колись могли говорити"), а не давати настанови, "як вони мають говорити" (що на Заході притаманно нормативній латинській граматиці); так само і пропонований тут метод прагне швидше ідентифікувати й систематизувати реґулярний порядок московської, а згодом і російської політичної поведінки, ніж просто інтерпретувати формальні заяви росіян (символічні чи вербальні) про цю поведінку. І менш за все він прагне інтерпретувати їх у категоріях західної "граматики". Отже, наш метод спирається на спроби розпізнати за допомогою відповідних засобів фундаментальні структури й характерні функції того, що стало ґенеративним ядром російської політичної культури: двору, бюрократії та села. Щоправда, "відповідні засоби" часто набуватимуть певної парадоксальності: ми відкидатимемо загальноприйняті висновки, які спираються на чіткі заяви самих московитів і тогочасних спостерігачів про царя, державу, її мешканців тощо, водночас намагаючись видобути з цих заяв наші власні докази про внутрішній механізм системи.
Ясна річ, серед труднощів цього способу описання є те, що, як і сучасні фахівці з описової лінґвістики, ми мусимо звертатися до вже відомих доказів, котрі використовувались на підтвердження заперечуваних нами висновків та методу. Крім того, існує майже незаперечне історичне свідчення, виражене в термінах, до яких маємо намір удатися й ми. Поза тим, однією з визначальних оперативних ознак згаданої системи - чи йдеться про XVI, чи про XX століття - було правило "Из избы сору не выноси", яке діє й досі: тобто, не можна розголошувати стороннім автентичної інформації про політику, політичні угруповання або причини незгоди. Це правило змовницької і взаємозахисної мовчанки ("негласності", висловлюючись сучасною офіційною мовою), вкупі з іще кількома іншими правилами даної культури, діяло звичайно навіть під час найгостріших політичних конфліктів. (Далі ми зауважимо, що впродовж одного виняткового кількадесятирічного періоду на початку XX сторіччя його порушувано досить часто, але насамперед "аутсайдерами", тобто особами, які відкидали політичну систему або були відкинуті нею.)
Автентичні описи того, як функціонує московська політична культура, її носії робили рідко; натомість сторонні особи (зокрема, церковники й іноземці в ранній період та вестернізовані інтелектуали в пізній) вельми полюбляли розмірковувати про її природу. Але самі ці спостерігачі у місцевій традиційній політичній культурі зазвичай не виконували жодних функцій, і більшість із них узагалі до пуття її не розуміла. До того ж, переважна частина того, що вони нам залишили це їхні побажання або щодо того, яким мало би бути сприйняття московської політики іноземцями (в ранньому періоді), або щодо того, якою мала би бути російська політична культура (в пізнішому).
Як випливає з цих попередніх зауважень про наш метод, систематичні спроби проаналізувати російську
Loading...

 
 

Цікаве