WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

обмеженою. Зокрема, разом зі зміщенням державного інтересу від старого війська, зіпертого на службову знать, до модернішої військової організації саме спритність бюрократа, а не вправне володіння шаблею шляхетного лицаря набувала в очах держави досінебувалої ціни.
2. Дуже рано - від середини XVII сторіччя - княжі клани, здається, відчули зростання ваги бюрократичних, тобто не військових занять. Спочатку вони стали вимагати для себе як трофеїв у політичній боротьбі - посад у щораз ширшому адміністративному апараті; вони домагались для своїх синів місць, що досі вважалися нижчими, нешляхетськими "кар'єрними стежинами", а тепер давали необхідні канцлерові навички. Ця тенденція зростала, додатково підсилювана кількома заходами, здійсненими у XVIII сторіччі - зокрема Петром, який намагався зламати владу старої олігархії та створити "реґулярну" (й бюрократичну) державу.
3. Частиною боротьби Петра проти старої олігархії було inter alia [Серед іншого (лат.)] зруйнування центральної інституції старої двірцевої культури - династичної спадкоємності й пов'язаного з нею царського шлюбу: за його маніфестом наступника трону відтепер мав призначати правлячий монарх. І хоча принцип успадкування згодом було поновлено, відокремлення царського дому від чільних родин забезпечувалося упродовж усього періоду аж до революції через практику укладання чужоземних (здебільшого німецьких) шлюбів у межах спадкової царської гілки. (У допетровські часи такі шлюби "табуювалися", й кожна спроба укласти їх неминуче призводила до політичних чвар).
4. Подібним чином Петрів "Табель про ранґи" узаконив злиття княжих і бюрократичних еліт і, хоча й дозволяв успадкування статусу, посилив ієрархічну та клієнтарно-патрональну плинність, жертвуючи принципами спорідненості й "царського шлюбу". (Петро провадив атаки на них і в символічному плані, влаштувавши кілька бучних травестійних шлюбних церемоній, пародіюючи такий важливий у старій політичній системі чинник: він одружував своїх придворних карликів, наказував гуляти весілля у крижаному палаці тощо.)
5. Петро здійснив чимало інших серйозних політичних реформ, значення яких затемнювалося істориками, котрі дивилися на них насамперед як на "культурні" реформи вестернізації. Головною серед таких реформ, після змін у правилі престолонаслідування, було припинення практики ізоляції жінок у теремі. Ця новація підрубала під корінь політичну систему, що спиралася на споріднення, і була спрямована, ясна річ, проти "політичних кланів", чиї бучно оркестровані заручини залежали від ізоляції потенційних наречених і від "прихованого матріархату" в їхніх покоях. Те, що Петро був зацікавлений швидше в політичних, аніж у соціополітичних наслідках цього акту, видається очевидним; його відчуття політики сформувалося у нещадній боротьбі між його матір'ю, його зведеною сестрою та родичами першої батькової дружини.
Багато інших кроків Петра, призначених підірвати зовнішні знаки "гідності" (чести) бояр, - наприклад, указ про новий одяг та гоління борід - теж мають розглядатися передусім як політичні. Наслідком цих та інших новацій петровського періоду стала "модернізація" політики шляхом відокремлення статків родини чи клану, чи статусу індивіда всередині родини або клану, від чину, тобто офіційного ранґу.
Та незважаючи на такі помітні зміни, політична культура, що виникла з об'єднання старої двірцевої та бюрократичної культур - і яку можна назвати "імперською політичною культурою", - зберегла у ледь зміненій або пом'якшеній формі чимало ознак кожного зі своїх раніше окремих компонентів.
Для прикладу можна взяти синдром "царського шлюбу", що був, як ми вже бачили, надзвичайно важливою і винятковою ознакою кланової політики найвищого рівня, але відійшов у минуле як центральна подія і вузол узаємин між царем та олігархами; популярним, натомість, стає політичний шлюб із розрахунку, вперше поширюючись і на бюрократичний клас не-аристократів. Відтак, політична практика шлюбу як засадничо важливого засобу налагодження зв'язків не змінилася (як, подібно, бажав того Петро), ба навіть перейшла на ширші кола учасників.
Подібним чином відділилася від традиційного клану й від узаємин царя з олігархами практика посередництва й корпоративізму; втім, вона збереглася в "денатуралізованій" формі, хоча роль клану як окремої замкненої політичної та економічної одиниці цілком занепала. Збереглося й олігархічне ухвалення рішень у першому колі навкруг царя (наприклад, у різноманітних "Таємних радах" тощо), тобто описані вище ознаки неформальності, секретності й консенсусу; натомість доступ до цього першого кола та взаємини в ньому визначалися вже не традиційними відносинами кланів, а грою прагматичних і навіть принагідних інтересів. У певному сенсі можна сказати, що клановий принцип елітарної культури та ієрархічна система бюрократії звелися до спільного знаменника в нових клієнтарно-патрональних взаєминах, що пов'язували членів першого кола з більшими групами на периферії. (У пізніші часи ці засадничо важливі клієнтарнопатрональні ланцюги отримають назву хвостів.)
Водночас певні сумісні ознаки обох культур, що злилися, пережили Петровську революцію, набувши підсиленої форми. Наприклад, у новій "імперській політичній культурі" зародилося те, що можна було б назвати "імперським поглядом на людину". Йдеться про суміш традиційного погляду на потребу обмежувати небезпечну вроджену схильність людини до розбещеності й індивідуалізму з бюрократичним сприйняттям "соціальної людини", чи радше "підлеглої людини", чия загальна громадянська неблагонадійність вкидала в розпач цілі покоління чиновників. Події XVIII століття, а надто заворушення нижчого класу й загальне поглиблення прірви між прагненням панівних груп до модернізації та тиловими ресурсами системи, підштовхували до зміцнення цього похмуро неґативного погляду на потенційну межу, за якою населення змогло б відповідати бодай песимістичним очікуванням своїх правителів.
У схожий спосіб поступово об'єднувалися колишня конспіративна природа старої кланової політики та професійна секретність бюрократії, породивши в підсумку узагальнений і систематизований страх відкрити непричетним зміст політичних чи практичних дискусій всередині правлячого класу.
Обидві згадані тенденції, а також традиційна модель поведінки, властива як клановим елітам, так і чиновникам спиратися на фікцію "всемогутнього" царя-государя як джерело й виправдання власної посередницької влади, підсилилися упродовж XIX сторіччя завдяки процесам злиття шляхетського й нешляхетського елементів у єдиний бюрократичний клас та завдяки простому збільшенню обсягу, складності та компетенцій державного апарату.
Залишається згадати про незначні зміни, які відбулися протягом ранньомодерного періоду в політичній "контркультурі", котру ми назвали "традицією інакодумства". Як і раніше, ця девіантна гілка політичної культури відображала події та характеристики культури панівної, набуваючи, проте, несумісних із нею форм. Навіть більше, як і у
Loading...

 
 

Цікаве