WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

фактом, що справи слова u дела ставали звичним явищем за правління слабких царів (Михайла Романова та молодого Олексія Михайловича), натомість коли цар мав реальну силу (наприклад, Олексійу пізніші роки свого царювання), їх значно меншало. (Петро І скасував цю практику - але досяг тільки обмеженого успіху.)
Одначе коли центральний міф політичної системи - про всемогутнього й наділеного божественною силою царя - якнайретельніше опрацювано і в теоретичних церковнослов'янських текстах, і в повсякденних практиках процедури слова u дела, то деякі інші міфи та принципи, що ми їх ідентифікували, відбивалися у писемних пам'ятках більш опосередкованими способами. Вже згадувалося про дбайливе зберігання звичаю шлюбних оглядин; сюди варто додати не менш старанне (хоч і не завжди сумлінне!) плекання генеалогічних та військових архівів. Щоправда, мусимо зазначити, що ці матеріали призначалися для "внутрішнього вжитку", а не для сторонніх, і були надто стислими, містячи лише переліки членів клану чоловічої статі.
Здавалося б, ми маємо підстави твердити, що політична система й питома політика московського двору не мали ідеології в сучасному розумінні поняття. І все-таки сама відсутність публічних тверджень про себе відкриває її сутнісні характеристики: позірну безформність 3 і "корпоративність", конспіративну природу. Історики марно силкувалися знайти писемні свідчення, які дали би підставу конкретно зідентифікувати угруповання чи окремих осіб із чітко вираженою позицією в якихось важливих спорах, довідатися про перебіг цих спорів і варіації суджень, про порядок ухвали рішення і про точну природу досягнутого компромісу. Таких документів ніколи й не знайдуть, бо зберігання їх було цілковито чужим самій природі московської політики. Ясно, що це не ставить під сумнів існування угруповань, остаточні рішення яких, колективні й одностайні, вироблялися в колі олігархів, замаскованих у літературі під назвою "Боярська Дума". Проте природа цієї корпорації та її modus operandi [Спосіб дій (лат.)] приховують її реальну діяльність від істориків так само, як вона приховувалась від непричетних за доби Московії. Ніхто, а тим більше який-небудь беззахисний урядник, із тієї хати "сміття" не виносив.
Не варто дивуватися, що Московія, видатний практик прагматичної політики й винахідник гідної подиву адміністративної системи, яка діяла у несприятливому для розвитку централізованого, широко розгалуженого державного механізму середовищі, не виробила жодної функціонально значущої чи зв'язної світської політичної ідеології або теорії правління. Тільки не пізніше кінця XVII сторіччя в Московії з'являється певна спроба сформулювати конкретні політичні принципи у формі "Листування", атрибутованого Іванові Грозному й князеві Курбському (особливо в "Першому листі" Івана), а також у приписуваній Курбському "Історії". І не росіянин, а чужоземець Юрай Крижанич створив перший трактат про "політику" в Росії - працю, яка, схоже, мала небагато читачів у цій країні, почасти ще й тому, що авторхорват написав її своєрідним слов'янським есперанто, якого сам і створив. Згодом інші чужоземці зроблять поважніший теоретичний внесок: тут спадають на думку українець Феофан Прокопович та його грецький співавтор-привид у часи Петра, Монтеск'є за Катерини II та інші, набагато пізніші, приміром Карл Маркс. Росіяни коли більшою, коли меншою мірою погоджувалися на словах з їхніми теоретичними постулатами, але ніколи, як видається, не сприймали їх серйозно у практичній та прагматичній політиці, де, подібно до своїх предків-московитів, набули великої вправності.
"Антиполітика" в Московії: традиція інакодумства
Досі наше обговорення московської політичної культури торкалося передусім тих її ознак, які можна було б назвати її "панівними моделями"; ми не розглядали напрям думок і форми поведінки тих груп, що з тієї або тієї причини опинялися поза панівними системами або виступали проти них. Однак прийняте нами сучасне визначення "політичної культури" примушує нас розглядати її як цілість, простежуючи відхилення, "хибні ідеї" та символи, засвоєні "порушниками табу", та іншу явно не нормативну поведінку, з метою доповнити й уточнити наш аналіз панівної культури. Користь від таких додаткових спостережень дуже велика: якщо поглянути на "хибні" ідеї як на форму систематичного заперечення "правильних" чи як на "негативно сумісні" з панівними моделями, то їхнє вивчення може підказати нам засоби на підтвердження наших висновків про фундаментальні ознаки культури.
Маючи справу з передмодерними культурами, провести такий тест, звичайно, буває дуже важко методично: з "інакшими" розмова коротка в більшості традиційних суспільств, і вони дуже бідно представлені в нашій документації. Наприклад, можна тільки абстрактно поміркувати про політичну культуру московського селянина, який відмовився підкоритися панівній культурі свого села; найімовірніше, групове насильство або втеча "вилучали" його з рамок сільського життя. Подібне припущення, очевидно, буде справедливим і щодо бюрократичної та двірцевої культур. У рамках чітко звуженої політичної системи - наприклад, двору єдині відомі й добре задокументовані випадки істотних викликів системі (під якими я розумію спроби "змінити правила"), як видається, пов'язані з тими царями - насамперед Іваном Грозним і Петром Великим, - котрі пробували змінити сутнісні ознаки політичної системи шляхом порушення шлюбних "табу" або через ламання родинних зв'язків.
Проте починаючи від кінця XVI сторіччя вже вдається вирізнити те, що можна було б назвати традицією інакодумства всередині системи. Таке окреслення може здатися анахронічним, але це не так. Бо якщо московський варіант був справді добре облаштованою та життєздатною системою, діяльною політичною культурою стабільного суспільства, то є всі підстави очікувати, що в його рамках знайдеться кілька так само добре облаштованих, нехай і щоразу змінюваних, елементів політичного опору чи інакодумства.
Тут, як і в багатьох інших випадках, корисно розпочати з того, що відкинути кілька традиційних уявлень про початки "революційного руху" в Росії. Його "генеалогія" звичайно виводиться від декабристів і розвивається за схемою "слов'янофіли-західники-народники-марксисти". Деякі з цих рухів, безперечно, були певною мірою пов'язані з московитською традицією інакодумства, але переважно - і все більше й більше з наближенням XX сторіччя - тутешні ідеї інакодумства й реформ стали спиратися на поняття, розвинуті політичною культурою більшості західних національних держав, що набули своїх модерних форм упродовж XIX сторіччя.
На противагу цьому місцеве інакодумство розвивалося разом із панівною московською політичною культурою, зберігаючи в собі у перекручених та гіперболічних формах, спільних для всіх "контркультур", численні елементи системи, яку воно заперечувало. Тобто інакомислення, безперервний розвиток якого можна простежити принаймні від початку XVII сторіччя, спиралося на той самий безнадійний і консервативний погляд на
Loading...

 
 

Цікаве