WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

так і з родинними зближеннями кланів, адже шлюб був одним із найважливіших динамічних аспектів сталої, спертої на родичання політичної системи.
Отже, впродовж близько двохсотперших років свого існування Московська держава розвинула досить просту, ефективну й навіть гармонійну структуру: в її центрі було невеличке й компактне ядро правлячих кланів або, точніше, правляча династія та її родичі, чиї взаємини - одинокі посправжньому політичні взаємини в усій країні - символічно виражалися у своєрідній добровільній, удаваній покорі цареві-автократу й підсилювалися усвідомленням того, що ця фікція служила центральним елементом негласної угоди, спрямованої проти політичного хаосу, який неминуче настав би, коли б котрийсь із кланів виступив проти іншого клану. Поряд із цією надзвичайно важливою політичною інституцією і як її інституційована на практиці проекція розвивалися щодалі потрібніший та ефективніший, але політично незначущий "великокняжий" військовий істеблішмент і високофахова, але так само позбавлена влади "царська" бюрократія.
Політика та ідеологія в Московії
Читач, обізнаний з усталеним поглядом на московську політику, певно, вже звернув увагу на те, що досі не обговорювалися проблеми, які можна визначити як "ідеологію" розглянутої системи. До певної міри цей пропуск був виправданий наголосом на культурних і "місцевих" аспектах нашої проблеми, однак вимога загальної узгодженості ознак політичної культури вимагає від нас розглянути, як "правила" системи виражаються - і чи виражаються взагалі - в конкретних або символічних кодифікаціях, теоретичних поглядах та інших формах цієї культури.
Пошук такого вираження принципів, звичайно, утруднений через уже згадану рису московської політичної культури: їй притаманна практика герметичної мовчанки, згодом відома як негласность. Тому не випадає дивуватися, що аж до самого порогу модерних часів, здається, не було жодної спроби - а ймовірно, й відчутної потреби - упорядкувати чи кодифікувати оперативні принципи та "правила", які керували політичними відносинами; як і в решті традиційних систем, ті, кому треба було знати такі правила, знали їх, а тих, кого це не стосувалося, тримали в невіданні. Понад те, політичні заяви, розраховані на людей поза системою, робилися (коли взагалі робилися) лише остільки, оскільки цього потребувало служіння інтересам системи, тобто з метою прикрасити чи приховати її сутнісні ознаки.
Деякі науки, що розглядають певні аспекти політичної культури - зокрема, соціальна психологія та культурна антропологія - давно з'ясували, що усталені моделі приховування мають системно інформативний характер. Власне, це стосується настанов, - передусім церемонійних, мистецьких та літературних, - що продукувалися московською придворною культурою (чи на її потреби).
Важко з'ясувати, до якої міри ці "ідеологічні" настанови впливали на політику чи політиків Московії, коли взагалі впливали. Звичайно ж, неможливо довести, чи бодай хтось із активних політиків (обмежимося великими князями та боярами) читав бодай котрийсь із текстів, на які сьогодні так часто посилаються, обговорюючи московську "політичну ідеологію". Та й щодо самих цих текстів досі немає певності в авторстві й датуванні, а до того ж їх написано мовою й у формах церковної культури, з якою тогочасні політики були не надто обізнані.
Та наразі відсуньмо на бік ці міркування й спробуймо поміркувати, чи проповіді, послання та коронаційні церемонії, добре знайомі читачеві приміток до історій Московії, здатні повідомити нам щось автентичне про, так би мовити, "політичну думку" того суспільства. Найзнаніші авторитети сприймають ці джерела буквально, як відбиток її "офіційної ідеології", й на такій підставі роблять висновок, що московська політична культура була "автократичною", "абсолюті стською", "цезаре-папістською" тощо.
Ці тексти, хоча їх не назвеш аналітичними трактатами або узагальненими викладами політичних принципів, висувають кілька цікавих констатацій та попередніх ідей щодо влади монарха та його стосунків із підданими. Царя тут звичайно зображено як богопомазаного, всемогутнього самодержця. Його закликають бути благочестивим, мудрим, милостивим і доблесним, а підданих навчають служити й підкорятися йому без застережень і вагань.
Наша інтерпретація цих джерел у рамках обраного тут методологічного контексту може початися з нагадування про деякі аспекти московської реальності: ми знаємо, що насправді протягом тривалого періоду, який тут розглядається, царі не тільки не були всемогутніми (а чи бувають всемогутніми королі?), а й ще більше обмеженими у своїй владі, ніж інші державці, і не тільки через реальні труднощі управління Московією, а й через специфічну політичну владу боярської олігархії. Адже справді, деякі з найбільш автократичних декларацій збігаються з правлінням найменш дієспроможних, цілком позбавлених влади монархів (для прикладу - коронаційні церемонії кінця XVI сторіччя). Немає підстав сумніватися, що слабкість царя розуміли не тільки ймовірні спонсори цих літературних творів, олігархи, а й автори, - більшість їх, певно, належала до церковних кіл.
Навряд чи викличе сумнів і те, що більша частина цих писань, - коли не всі вони, - котра звично сприймається як голос "офіційної самодержавної ідеології", насправді була хіба ще одним вираженням у високому стилі тих самих ужиткових міфів, якими олігархи частували непричетних до свого середовища: ми, мовляв, лише жалюгідні раби всемогутнього тирана.
Певний інтерес становить той факт, що аналогічне сприйняття дістало врешті третє, канцелярсько-бюрократичне вираження у формі знаменитої настанови "слово u дело государево". Під цим гаслом історики об'єднують розмаїту вибірку "політичних" та карних процедур, яким підлягали московити в рамках усталеного бюрократичного апарату: спочатку йшлося про осіб переважно низького стану, котрих, на їхнє лихо, запідозрили (звичайно через донос когось із співгромадян) у тому, що вони зробили, сказали чи навіть проспівали щось гадано принизливе або загрозливе для особи - реальної чи міфічної - царя. Абсолютна більшість таких звинувачень, навіть із погляду педантичних урядових записів, позбавлена серйозних підстав або політичної значущості, та це аж ніяк не перешкоджало розглядати їх із дріб'язковою та брутальною доскіпливістю на самій вершині системи, переважно в Боярській Думі.
Тут також треба відзначити очевидну суперечність між символікою всемогутнього царя, віддзеркаленою в таких чудернацьких каральних заходах, і тим, якою мірою цареві або його гаданим інтересам загрожувало п'яне базікання провінційних волоцюг. Вивчення цих надзвичайно цікавих випадків приводить до висновку, що метою переслідувань був не захист реальної безпеки або гідності царя, а захист міфу про об'ємність і всюдисущність влади. Чинячи так, бюрократи-обвинувачі насправді захищали джерело своєї власної леґітимності - міфічного самодержця, чию найменшу примху вони нібито зобов'язані виконувати. Такий погляд підтверджується тим
Loading...

 
 

Цікаве