WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

міфічний "царський рід", але й усю повноту влади та спадкові привілеї, що належали попереднім, "справжнім" царям. Мало того, як у цей період, так і в інші часи саме ціолігархи - всупереч тому, що в західних поняттях можна було б назвати їхніми політичними та конституційними інтересами - всіляко сприяли існуванню міфу про божественне призначення, абсолютну владу та деспотизм царя і про їхню власну "рабську" покору його волі.
І для княжих кланів, і для бюрократії не княжого походження життєво необхідною була ідея сильного царя запорука їхньої власної влади й леґітимація їхнього становища, а водночас - спосіб захиститися одне від одного. Саме вони потребували сильного царя, і це спонукало їх уводити в оману інших, особливо чужоземців, щодо справжнього обсягу влади великого князя. Він, як відомо, часто бував як не надто юним, то хворобливим, або ж байдужим до управління; тимчасом його видавали за "наймогутнішого в усьому світі володаря" тощо. Звісно, більшість чужоземних послів було дбайливо ізольовано засобами домашнього арешту в стилі de lихе, що його традиційно застосовували в Московії до офіційних гостей. Вряди-годи їм таки випадала нагода особисто поспілкуватися з чільними боярами, але це не допомагало їм довідатися, як насправді грають у московську політику. Майже всі вони оповідають про необмежену владу монарха та про химерний звичай, який змушує навіть наймогутніших із бояр звертатися до царя у смиренному стилі приниженого прохача. (Досить проникливого в решті питань іноземця Жака Маржере московські інформатори навіть переконали, нібито Лжедмитрій І - справжній син Івана Грозного, що довго переховувався, - хоча самі вони, поза сумнівом, знали, що це самозванець.)
Другою необхідністю для лідерів провідних кланів, за умови загального визнання принципу "необмеженого" самодержавства, було досягти таких домовленостей, які б регулювали їхнє природне суперництво в зонах, що не становили центру політичної влади, але прилягали до нього. Регулювання багатьох аспектів такого суперництва у спосіб, що сприяв би збереженню системи, здійснював не лише цар, але й ті з наближених до нього осіб, хто "не годився" на роль претендентів на політичну владу, наприклад - дьяки чи урядники. Скажімо, хоча повноваження впливати на матеріальне та політичне становище провідних родин належало цареві, що жалував маєтки й посади, сумірність таких пожалувань контролювалася системою местничества, тобто старійшинства, про яку вже була мова. Залишається ще багато неясного в походженні та правилах цієї системи, але немає сумніву, що охоронцями правил були дьяки - особисто не зацікавлені посередники.
Проте коли провідні клани змушені були приписувати необмежену владу цареві, обмежуючи себе певними правилами у міжусобній боротьбі за владу й багатство, то як тоді розв'язувалися їхні реальні силові конфлікти в самому центрі системи? Як набувались і втримувались влада й статус?
Як ми вже відзначали, головним джерелом економічної та політичної влади для провідних кланів був двір - еманація особи самого великого князя. Як уся політична влада зосереджувалася в центрі, так і вся власність та прибутки кланів, у остаточному підсумку, надходили у формі земельних пожалувань та імунітетів з ласки великого князя або зі складних перерозподілів поміж тими, хто правив від його імені.
Оскільки ж влада концентрувалася при Кремлівському дворі, а якихось інституцій чи взаємин, що могли б незалежно захищати або ґарантувати раз набуті статус і владу, не існувало, то щоб захистити свої політичні інтереси, при дворі треба було перебувати весь час. Жак Маржере у своєму "Описі" Московської держави відзначає, що знать мусила жити в Москві, проводячи у Кремлі весь час, від сходу сонця до другої чи третьої години після заходу, за винятком тривалої перерви на обід та пообідній відпочинок.
Саме в цьому обов'язковому цілоденному сидінні вирішувалися державні справи, ухвалювалися політичні рішення, точилися інтриґи та відкрита боротьба. Але якщо цар лише номінально був усемогутнім і в певному сенсі стояв осторонь від головної політичної гри, і якщо багато справ, пов'язаних із титулами й позицією, великою мірою визначалися завдяки системі местничества, то в чому ж тоді полягала динаміка політичного суперництва? Той самий Маржере пропонує нам ключ: "Головними вельможами ... є князі, далі ті члени ради, яких називають думные дворяне... Число людей у раді не визначено, бо імператор призначає туди стільки осіб, скільки вважає за потрібне... Таємну раду за звичаєм складають ті, хто найближче споріднений з монархом...".
Отже, шлях до влади, до членства у першому колі пролягав через спорідненість з "імператором". Але, як уже згадувалося, кровні родичі великого князя - його дядьки й брати систематично виряджалися на заслання або ув'язнювалися. А ті, хто поріднився з ним шлюбними зв'язками - чоловіча лінія з боку дружини, - власне й були "головними вельможами", що їх згадує Маржере. Такий порядок робив московську систему, попри її генеалогічний консерватизм, динамічною та гнучкою: ті, кому пощастило облаштувати свої справи так, щоб пробитися в "родичі" великого князя, належали, треба думати, до найкмітливіших і найдіяльніших членів ширшого двірцевого кола. Зрештою, саме в цій сфері - шлюбній політиці та політиці родичання - точилася гра політичних сил аж до часів Петра... і після них.
Тут немає можливості заглиблюватися в детальний опис цих речей, але я певен: можна довести, що впродовж близько двох сторіч - тобто в період формування московської політичної культури (1500-1700) - політика заручин і шлюбів справді була політикою влади в Кремлі. Саме в ході заручин спадкоємця престолу або царської дочки в Кремлі чулося глухе падіння знемоглих тіл, і саме тоді брати, дядьки й батьки щасливих наречених ставали найвужчим колом влади.
Маємо чимало різноманітних свідчень на додачу до фактів отруєння наречених, розірвання заручин і добре відомої, хоча й недооцінюваної ролі свояків, які підтверджують такий погляд. Наприклад, записи про шлюби в царській родині належать до найретельніше опрацьованої та найдбайливіше збереженої документації великих князів. Головні члени провідних кланів укладали шлюби лише за згодою великого князя, і бувало, що їм це заборонялося. Сам великий князь аж ніяк не мав волі одружитися, з ким хотів. (Міф про широкі "пошуки нареченої", до яких начебто залучали тисячі найгарніших у державі дівчат, був частиною самозахисного обману, практикованої двором.) Спроби великого князя "вирватися" з усталеної шлюбної системи, взявши собі дружину з іншої держави чи заручивши свою дитину за кордоном, не раз спричиняли політичні заворушення. Практика ізоляції жінок - до неї вдавалися лише "політичні" класи також була частиною цієї системи, вона ґарантувала, що саме стосунки між провідними родинами та двором, а не особистий вибір, визначатимуться як важливіші - тобто політичні - мотиви шлюбу.
Таке важливе значення шлюбу, ясна річ, було цілком сумісне як із династичним принципом,
Loading...

 
 

Цікаве