WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

Традиції московської політичної культури (пошукова робота) - Реферат

розросталася, що відповідало потребам розбудови держави, й невдовзі почала виявляти тенденцію до перетворення на закритий суспільний прошарок, уякому статус і функції передавалися передовсім - а насправді, майже винятково - на основі успадкування. На середину XVI сторіччя чільні службовці, звані дьяками, були вже здебільшого професійними адміністраторами в другому або й третьому поколінні; вони одружувалися в своєму середовищі й передавали своїм синам та зятям канцелярські навички. Винагорода за їхню службу - як платнею, так і "дарами" - була щедрою, а їхній вплив на сферу бюрократичних порядків та на вищі урядові щаблі - дуже суттєвим. Але цей вплив щільно пов'язувався з тим, як службовець виконував свої офіційні обов'язки: позиція, власність і соціальний статус дьяка цілком залежали від "милості" великого князя або від походження його бюрократичного начальника. Впливові бюрократи - ані окремі особи, ані групи не переслідували жодних політичних інтересів (окрім випадків, коли були клієнтами могутніх кланів) і ніколи не могли зберегти особистого впливу після усунення з посади; дьяк негайно втрачав навіть чималі прибутки та власність, коли позбувався служби. В тому, що ці високі чиновники не мали жодної інституційованої та дієвої політичної влади, не було, зрештою, нічого незвичайного, проте слід підкреслити, що в Московії їх безвладдя зумовлювалося соціальною відстанню між ними та єдиним класом, який мав таку владу княжими кланами. Політика в Московії була політикою статусу, а не функції, отже - була грою, в яку грали самі тільки провідні клани, що творили двір великого князя.
Гра в політику на московському дворі
Досі ми розглянули кілька загальних міркувань щодо початків і найпомітніших характеристик трьох окремих секторів московської політичної культури. Побіжно ми вже відзначали, що хоча кожна з субкультур московського суспільства, які надаються до ідентифікації, мала свою політичну (в ширшому значенні слова) культуру, лише одна група - політичні клани, зокрема й великий князь, - реально брала участь у тому, що в стислому й традиційному сенсі можна назвати політикою, тобто в організованому суперництві за політичну владу, за контроль над належними державі функціями примусу й винагород.
У суспільстві московитів далеко більшою мірою, ніж це можна бачити в переважній більшості тогочасних європейських суспільств, така гра верхів концентрувалася винятково при дворі, навколо сім'ї та самої персони монарха. Тут не існувало решти значущих осередків політичної влади, світської чи церковної, корпоративної чи неформальної. Власне, не існувало політичної влади як такої, включно з владою кланів, що не залежала б у тому чи тому фундаментальному аспекті від номінальної влади великого князя. Сама держава в її абстрактному сприйнятті існувала, але тільки як продовження та знаряддя цієї влади, а не її джерело. У підсумку контроль над державою, тотожний із владою великого князя, був винагородою за політичну активність, а не її контекстом.
Відтак, хоча гра в політику сили й була тут, імовірно, більш концентрованою, ніж в інших системах, і обмежувалася відносно малим числом гравців, її правила виражалися двома простими завданнями, спільними для всіх систем такого типу: визначити розподіл влади між учасникамисуперниками і зберегти саму систему. А вона мала дивовижну властивість, яку історики, схильні переоцінювати наративні свідчення про той чи той період усобиць, здебільшого не зауважують: її учасники ставили наперед друге завдання. Пригадаймо, що всі учасники політичних ігор належали до класу воїнів, постійно перебували в стані напівмобілізації і, звичайно ж, мали при боці кинджали та шаблі, і нас вразить сама відсутність насильства. Такий акцент визначався згаданими вище стереотипними уявленнями про тлінність людини та її діянь, підсилюючись усвідомленням нестійкості самої політичної структури. Могли бути й інші причини, але, видається, московські політики охоче платили дорогу ціну за збереження життєспроможності та цілості своєї "cosa nostra".
Звернення до такої специфічно загонистої новітньої термінології може здатися невиправданим, адже в іншій системі поведінка бояр могла б називатися "державницькою". Проте не підлягає сумніву, що політичні актори московської системи, з одного боку, своєчасно відмовлялися від минущих особистих інтересів на користь збереження стабільності в системі, а з іншого - об'єднувалися, щоб знищити або ослабити тих, чиї надміру великі успіхи в суперництві загрожували руйнацією посутньо важливого для системи балансу інтересів.
Отож гра в політику, навіть ця досить груба й безладна московська гра, точилася за правилами, які не лише визначали поведінку окремих гравців, але й контролювали розв'язання постійної проблеми леґітимності й тяглості, зокрема визначальне питання політичної спадкоємності. З часом ці правила були опрацьовані в такий спосіб, що витворювали внутрішньо злагоджену систему, функціонально та символічно сумісну з іншими, неполітичними моделями культури (як-от релігія чи структура сім'ї) і співвідносну з рештою моделей російської політичної культури.
Тож коротко розгляньмо спершу структуру, а далі внутрішню динаміку двірцевої політичної системи.
"Владну структуру" московського двору найкраще можна уявити не в звичній західній, прямовисно пірамідальній схемі, а швидше так, як колись студентів навчали бачити атом з фіксованим ядром в оточенні кількох концентричних кіл, по яких обертаються частки, що можуть переходити з одного кола на інше, з нижчого на вищий енерґетичний рівень, зберігаючи при цьому засадничо стабільну структуру самого атома.
В центрі такої системи, сам-один і нерухомий, перебуває великий князь (згодом цар, імператор і так далі). Навколо нього на першому колі, на змінних, але сукупно стабільних рівнях влади, розташовуються найвпливовіші старійшини кланів - бояри (звичайно це його дядьки по матері, двоюрідні брати або зяті чи шваґри). Ці особи часто носять такі титули, як стайничий, дворецький, канцлер тощо, котрі сучасним аналітикам здаються переважно церемонійними, оскільки вони звикли до раціоналізованих структур влади. Проте знову варто наголосити, що в московській системі політична влада й адміністративна позиція не обов'язково поєднувалися, а насправді протягом кількох сторіч були у специфічний спосіб роз'єднані. (Звернімо увагу й на те, що двір, бувши, по суті, армією, не користувався проте власне військовими титулами, та й не потребував їх аж до запровадження у XVII ст. організації, взорованої на західну. Місце людини як на війні, так і при дворі визначалося старійшинством). Таким чином, придворні титули, навіть не пов'язані ієрархічно з військовою чи іншими структурами, позначали в політичному плані набагато важливіші взаємини - наближеність до великого князя. І така наближеність - фізичний доступ, ґарантований у більшості випадків кровною або шлюбною спорідненістю - водночас становила й підставу, й мету політичної активності.
Особи, розташовані на цьому
Loading...

 
 

Цікаве