WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Поведінка, стиль і самосприйняття російського царського двору (пошукова робота) - Реферат

Поведінка, стиль і самосприйняття російського царського двору (пошукова робота) - Реферат

як політик, а реальна влада належала олігархам. Ці люди звичайно засідали в Боярській думі й були поєднані завдяки шлюбним зв'язкам у багатьох випадках із царем і майже завжди - поміж себе. Джерелом їхньої влади було становище старших членів найзгуртованішої та наймогутнішої політичної одиниці Московії. Йдеться про клан (род) - складний патрональнийорганізм, розбудований навколо розрослої родини. Ці люди - Оболенські, Морозови, Шуйські, Ґоліцини та інші - були не тільки вождями московського (і свого власного) війська, вони також були "хрещеними батьками" ретельно контрольованих кланових організмів, котрі з пильністю регулювали старійшинство й статус, шлюби в межах і поза межами клану, перерозподіл власності в клані та решту питань, що мали значення для всіх його членів. Влада (військова й політична) була родинною справою цих кланів, і приблизно впродовж трьох сторіч після 1450 р. вони провадили в Московії цю справу надзвичайно успішно й за майже незмінними правилами. Більшу частину згаданого періоду саме вони впливали на царя та на двір. Царський стиль, царська поведінка, царське самосприйняття були їхніми.
У кількох цікавих і антропологічно значущих аспектах двірцева культура була абсолютно відмінна від культури основної маси російського населення. Родина Великого Князя практикувала особливий різновид примоґенітури - в чому була винятком серед усіх інших слов'янських родин Московії. В кланах, навпаки, практикувалася форма сімейного старійшинства, цілком подібна до широко розповсюдженого старійшинства по бічних лініях, але відмінна в тому, що економічною та політичною одиницею виступав клан, а не відокремлене родинне господарство чи маєток, як це було майже всюди. Й царська родина, й олігархи дотримувалися звичаю ізолювати жінок - це був неодмінний супровід шлюбної політики, абсолютно чужий стереотипам слов'янського аґрарного суспільства. Вони цілком виразно відокремлені від аграрної культури, в просторі якої жило 90% населення. Вони інакше розмовляли (говіркою своїх няньок родом із кількох сіл навколо Москви та Рязані), інакше їли, інакше вдягалися, вони осмислювали самих себе, суспільство та решту людей інакше, ніж основна маса слов'ян-московитів.
На жаль, мало хто, або й ніхто, з членів цієї двірцевої культури не викладав своїх думок письмово. Більшість дискусій про "стиль" московської двірцевої культури, присвячених чи обговорюваній нами специфічній темі, чи загальнішим проблемам, ґрунтується на таких джерелах, як літописи й коронаційні церемонії. Здається, проте, що ці тексти мають лише опосередкований стосунок до світської культури двору. Надто виразні бар'єри, схоже, відокремлювали культуру церковних, переважно монастирських авторів, які писали ці тексти високої літератури, від практиків - людей, котрі справді задавали стилістичний тон двору. Принаймні, мусимо зійтися на тому, що багато аспектів московської імперської двірцевої культури просто не знайшло відображення в класичних слов'янських текстах.
Якоюсь мірою концептуальну проблему нам створює помилкове уявлення більшості науковців XIX та XX століть,
згідно з яким що далі дослідник відходить від модерних часів, то більше він віддаляється від модерного способу мислення, тобто, в московському випадку - заглиблюється в простір посилено ритуалізованої культури, подібної до візантійської. Проте, як видається, це не зовсім так.
За доказ може послужити те, що офіційна церква й "візантійські" ідеї та стиль відігравали на диво скромну роль у культурі московського двору принаймні аж до царювання Івана Грозного, а ймовірно - й до царювання Бориса Ґодунова. Є також докази, що згадані елементи двірцевої культури досягли того рівня впливу та стилістичної домінації, який їм звичайно приписують, лише за царювання Олексія Михайловича (1645-1676) - на короткий момент перед тим, коли в часи Петра Великого їх знову відсунуто на допоміжні ролі.
Коли за домогою новітньої методології проаналізувати ті писемні джерела, на яких ґрунтується наше традиційне уявлення про благочестивий, навіть войовничо православний царський двір, вони починають здаватися вкрай сумнівними з багатьох причин. Коронаційні церемонії, що так часто цитуються, в більшості випадків складено вочевидь уже після події; міф Третього Риму - це не просто міф, але міф, вплив якого є сумнівним. Роль митрополита Макарія, Сильвестра та інших церковників, що нібито завжди стояли обіч царів, історики, як виявилося, явно перебільшували.
Архівні свідчення, які найточніше відтворюють повсякденну діяльність і автентичний стиль московського двору дипломатичне листування, інші робочі документи двору, звіти чужоземців, вражають відсутністю доказів того, що впродовж першого століття формування справжнього московського двору (десь від 1462 р.) існував якийсь тісніший контакт із візантійською традицією чи й проста обізнаність із нею. Те саме можна сказати й про брак грецьких, а також догматичних або ідеологічних тонкощів, що перевищували би потреби суто літургійних практик церковного календаря. У той-таки період ми знаходимо несподівані прояви певних рис стилю, які в дещо зміненій формі можна побачити на російському дворі й у пізніші століття, наприклад - наслідування чужоземних дворів, очевидне відділення двірцевої від російської селянської культури й постійну присутність неросіян, навіть нехристиян у внутрішніх колах двору.
Коли на початку правління Івана III московський двір, свідомий своєї нової сили та можливостей, заходився шукати стилю, який краще пасував би до його нового єства, то, схоже, спершу було опановано те, що ми могли б назвати стилем "нового Сараю". Іван спрямував зусилля на те, щоб зосередити реґалії на той час уже занепалих ханів; він оточив пошаною татарських клієнтів та союзників, а їх при його дворі було чимало. У своїх перших дипломатичних контактах з італійськими дворами він, згідно з традицією Золотої Орди, титулував себе "Білим", або Західним Ханом (Albus imperator); за посередництвом згаданих дворів, зрештою, він здобув собі другу дружину - виховану на італійський взірець грекиню Софію Палеолог. Прибуття Софії в 1472 р. знаменувало початок іншого стилістичного періоду - по суті не візантійського, як дехто схильний вважати, а радше, італійського. Саме тоді Іван перебудував Кремль ("в італійському стилі", як занотував Зиґмунд Герберштейн), набрав на службу греко-італійських карбувальників монет і дипломатів, викарбував латинський напис над головною брамою Кремля, віддав дочку за сина свого сусіда Сиґізмунда (теж італофіла), та й узагалі йшов за тогочасною європейською модою на все італійське.
Часи Іванового сина Василія III не позначені так відверто вираженою
Loading...

 
 

Цікаве