WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Поведінка, стиль і самосприйняття російського царського двору (пошукова робота) - Реферат

Поведінка, стиль і самосприйняття російського царського двору (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота
Поведінка, стиль і самосприйняття російського царського двору
Як можна обговорювати питання "нації" та "етнічності" на прикладі передмодерного суспільства, зокрема - суспільства московського царського двору, де перше поняття майже нічого не означало, а друге важило куди менше, ніж інші типи "належності" - родинний, соціальний, функціональний тощо?
Перелік категорій, за якими індивіди зараховують себе до певної групи й ідентифікують інших, - мова, стать, релігія, плем'я, родина, місце проживання або професія - помітно не змінився впродовж останніх сторіч, але змінилася відносна важливість цих показників. Мало того, загальна тенденція модерного суспільства підпорядковувати всі ці реальні й значущі відмінності сукупним категоріям "нації" та "класу" є справді революційною, якщо розглядати її на тлі всієї нашої історії. Внаслідок цієї новітньої переоцінки цінностей етнічність стала для переважної більшості громадян з інформаційно насичених суспільств такою собі поточною ідентичністю, яку жадібно споживають уряди, доброчесні та зловмисні агітатори й продавці тенісок. Кожному, хто думає, ніби історичні або культурні факти мають щось спільне з такими сентиментами сучасного масового суспільства, я би порадив перевірити свої гіпотези, повідомивши в одному з барів Південного Бостонатой "факт", що пісню "Коли ірландські оченята всміхаються" склав, заради грошей, один голландець із Філадельфії, або в якійсь забігайлівці (пивной) міста Іванова - що низку російських "народних пісень" перекладено з німецької. Проте я не наважився б узяти на себе відповідальність за наслідки таких експериментів.
З антропологічного погляду (а антропологи - охоронці дефініцій "культури"), те, що ми, профани, називаємо "етнічністю", стало насправді поняттям статистичним, тобто в якомусь сенсі виваженою сумою близько півдюжини показників, які стосуються якоюсь мірою усукупнених ознак (таких, як співвідношення говірки певної особи з говіркою, проголошеною стандартом літературної мови певної групи, чи особистої релігії з панівною ортодоксальною конфесією тощо, а передусім - поєднання всіх цих чинників). Межі між такими статистичними наборами неминуче розмиті, оскільки вони з самої своєї природи є перехідними зонами. До того ж, індивідові до певної міри вільно вибирати, наскільки близьким він хотів би бути до ймовірного центру своєї "нації" або "етносу". Він може, наприклад, притлумити в рідній мові ті ознаки, що відрізняють її від метропольної шкільної норми, чи взагалі зректися своєї мови й приєднатися до мовної спільноти, інакшої, ніж та, до якої належали його батьки, або й ворожої щодо неї. Він може, в модерних суспільствах, змінити свою релігію, професію, місце проживання, дружину (тобто, родину) і навіть свою стать.
У московському суспільстві існували певні переміщення між соціальними та етнічними групами, проте головні розлами були там набагато сталішими й тривкішими, ніж ті, що є в модерному суспільстві, й вони проходили по лініях, які в наш час не тільки затерлися, але й стали складними для нашого розуміння.
Внаслідок цієї кардинальної переміни переважна більшість сучасних спроб описати уявлення московитів про "націю" та "етнос" не мали успіху. Вони не мали успіху серед іншого через те, що спиралися на припущення, нібито "нація" була настільки важливою для людей московської двірцевої культури, як і клан (род). Вони не мали успіху, бо припускали, ніби релігія була настільки ж важливою, як і "особа" або старшинство (останнє, наприклад, виявляло себе в системі першостей - местничестве). Вони не мали успіху, бо уявляли московських бояр та царів як російських селян, які не зазнали західного впливу, отже - розгулювали в селянських святкових строях, розмовляючи окающей говіркою і, взагалі, поводилися, немов купці-старовіри XIX сторіччя. Нарешті, вони не мали успіху тому, що не розрізняли царський двір та його культуру від первісно монастирської церковної культури, яка випродукувала те, що традиційно служило за наративну основу для багатьох наших уявлень про життя московитів.
З антропологічного погляду культура московського двору була функціонально спеціалізованою, окремою субкультурою, відділеною - навіть ізольованою - від решти російської мовної спільноти завдяки, серед іншого, суворій системі успадкування та практиці ізоляції жінок. Функціональним "призначенням" цієї субкультури була політика й управління військом. Її члени самі себе організували в суворо дисципліновані клани, або великі родини, де внутрішня ієрархія визначалася зафіксованою системою "місць" - старійшинством, а взаємини між родами регулювалися на основі першостей (местничество); ця система поєднувала старійшинство в роді з іншим вирішальним для московитів виміром статусу - наближеністю до царя.
Щонайпізніше від часів Івана III (1462-1505), коли чільні московські родини, ще перебуваючи під свіжим враженням хаотичної громадянської війни, яка пустошила Московію впродовж життя двох поколінь, встановили практики, що залишалися типовими для політики московського двору аж до новітніх часів, і ці ж чільні клани сформували досить стабільну олігархію. В її центрі перебував цар, "призначений Божим промислом" (тобто, піднесений на престол за правом успадкування) і "недосяжний" у політичному плані (тобто ніхто не міг ані скинути його з трону, ані сам претендувати на трон). Поєднання цього усталеного порядку з природними коливаннями здоров'я, довголіття і таланту створювало, звичайно ж, систему, за якої цар то ставав, то не ставав простою маріонеткою. Загалом, життя в Кремлі текло спокійніше, коли він був маріонеткою, тож здається, ніби система була сконструйована саме з таким розрахунком.
Отже, в центрі політичної системи був цар, і його номінальну владу не лише ніколи не заперечували, а й усіляко гіперболізували могутні маґнати, провідники кількох зацікавлених кланів. Вони зі шкури пнулися, принаймні публічно, аби применшити себе, іменуючись "рабами" й таке інше. Недоторканність царя та його корони, по суті, була для цих вельмож ґарантією того, що жоден із їхнього кола ніколи не стане надміру могутнім, що більшість "своїх", діючи іменем царя, завжди зможе приборкати кожного, хто наважиться порушити усталений кодекс, і що хаотичне протиборство армій різних кланів, яким позначилася велика громадянська війна XV століття, більше ніколи не повториться. Ці мудрі патріархи так нагально потребували царя, бодай номінально сильного, що, коли природа їм такого царя не дарувала, як у часи Смути, вони вигадували його - траплялося, й кількох.
У період від громадянської війни до часів Петра Великого особисто цар здебільшого не мав великої сили
Loading...

 
 

Цікаве