WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історіографія (пошукова робота) - Реферат

Князівські династії східної європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історіографія (пошукова робота) - Реферат

належать розробки ранньої історії династії Рюриковичів (1910; 1911; 1912; 1913; 1914; 1915; 1916; 1917; 1918; 1014; 1015).
З пізнійших досліджень польських істориків ми би виділили праці С.Кучинского з історії чернігівсько-сіверської землі в литовський період та його дослідження печаток мазовецьких князів за 1197-1526 рр. (1893; 1894; 1895; 1896; 1897;1898), ґрунтовні праці Б.Влодарского щодо взаємин П'ястів з Рюриковичами (2103; 2104; 2105; 2106; 2107) та синтетичні дослідження Ю.Бардаха (1741; 1742; 1743; 1744; 1745; 1746).
Ґрунтовністю та глибокою ерудицією відзначаються праці з різних проблем генеалогії Гедиміновичів і П'ястів Т.Василевского (2093; 2094; 2095; 2096; 2097), Я.Беняка (1757; 1758; 1759) та Я.Тенговського (2066; 2067; 2068; 2069; 2070; 2071; 2072; 2073; 2074; 2075; 2076; 2077; 2078). На жаль Т.Василевський і, більшою мірою Я.Тенговський, захоплюються гіпотетичними побудовами і тяжіють до перегляду усталених думок, навіть коли неможливо віднайти якісь нові аргументи. Тому ми змушені були нерідко вступати у полеміку з обома дослідниками на сторінках цієї монографії.
З молодшої генерації найцікавішим нам здається Д.Домбровський (1782; 1783; 1784). Загалом сучасну польську історіографію відзначає дедалі помітніший відхід від тенденційності, толерантність, бажання розібратися у суті складних проблем, залучення нових джерел, переважно західних, і модерних методик досліджень.
В роботі над монографією нами також були використані окремі праці Ф.Сярчинского (2027; 2028), Е.Малечиньскої (1921), С.Кентшиньского (1882), З.Вдовішевського (2098), Б.Зентари (2126; 2127; 2128), С.Руссоцкого (2013), К.Пакульского (1940), П.Войцеховского (2108), Г.Грали (1822; 1823; 1824), Ю.Банчкевича (1740), Я.Вирозумского (2114; 2115; 2116), В.Фалковского (1807), Е.Янковскої (1864), М.Пальчевского (1941), А.Свєжавского (2060; 2061), К.Крупи (1892), Ю.Горвата (1850; 1851), С.Сроки (2039; 2040; 2041; 2042; 2043; 2044; 2045; 2046), Я.Грабовского (1819; 1820), Я.Нікодема (1932), К.Петкевича (1956), А.Фенчака (1808), Я.Поверского (1966), А.Шведа (2064), Н.Міка (1929) та ін.
Дискусійними залишаються проблеми князівської титулатури, на які загострив увагу А.Поппе (1963). Не вдаючись до цієї дискусії, ми в нашій праці титулували "великими князями" київських князів як сюзеренів Київської Русі, а також інших князів післямонгольського періоду, чий титул "великих" зафіксований джерелами. Зрештою формальна сторона титулатури далеко не завжди відбивала реальне її значення. Так сюзерени Польші - краківські князі, втративши королівський титул, не називалися "великими", тим не менше саме титул "князів краківських" ставив їх на перше місце серед інших П'ястів.
ІНША ЗАРУБІЖНА ІСТОРІОГРАФІЯ
Із зрозумілих причин інтерес до нашої теми проявляють дослідники з Білорусі і Литви, території яких колись входили в орбіту Великого князівства Литовського.
Крім праць білоруських істориків В.Чемярицького, М.Улащика, Н.Войтович, про які говорилося у першому розділі, ми би назвали в першу чергу дослідження М.Й.Кояловича (1828-1891 рр.) (бібл. праць див.: 1223, с.3-45), В.І.Ламанського (1833-1914рр.) (бібл. праць див.: 646, с.10-21), М. В.Довнар-Запольського (1867-1934 рр.) (634; 635; 636; 638; 639; бібл. праць див.: 1608, с.71-74)таО.М.Лявданського (1893-1942 рр.) (бібл. праць див.: 1039), а з сучасних істориків - А.Ільїнського (733), П.Крапівіна (899), Я.Юхо (1687), А.Грицкевича (555; 556; 557), Г.Штихова (1637; 1638) та А.Нарбута (1170; 1171), особливо статтю останнього з методики генеалогічних досліджень. Зараз у Білорусі видаються генеалогічно-геральдичні часописи "Годнасьць" та "Наш радавод". Хоча там в основному публікуються дослідження присвячені родоводам білоруської шляхти і міщанства, все ж вийшло два випуски російською мовою "Генеалогії Білорусі" (1994, 1995 рр.) з таблицями Рюриковичів та Гедиміновичів та деякі інші розвідки (1362; 782; 539).Недавно видане дослідження Алеся Кравцевича (898А), присвячене початкам Великого Князівства Литовського (середина XIII - початок XIV ст.), переконує про високі потенційні можливості сучасної білоруської історичної науки.
З праць литовських істориків, які торкаються переважно Гедиміновичів і Великого князівства Литовського, крім згаданих у першому розділі праць Є.Баніоніса та ін., найцікавішими видаються праці І.Іонініаса (1852; 1853; 1854), М.Ючаса (1688; 1689), Р.Батури (371; 372), Й.Жмудзінаса (2135), Р.Волкайте-Кулікаускене (511), Е.Гудавічюса (1829), того ж передчасно згаслого світлої пам'яті Є.Баніоніса (357) і, особливо, А.Нікжентаітіса (1933; 1934).
З доробку молдовської науки ми використали публікації молдовських слов'янських літописів, підготовані Ф.А.Грекулом (163), хронік Мирона Костіна (80; 228) та Дмитра Кантеміра (74).
З досліджень угорських істориків ми використали праці М.Вертнера з генеалогії Арпадовичів (2099; 2100), А.Поора (1964; 1965) та П.Енгла (1804) з проблем політичної історії першої половини XIV ст., Д .Дьерфі (1832) - з проблем політичної історії епохи Арпадовичів.
Старша німецька історіографія (Р.Крумбгольц, В.Еккерт, К.Крольман, К.Форстрейтер) переважно присвячена дослідженню стосунків литовських князів з хрестоносцями. З пізніших праць ми би назвали дослідження Б.Спулера стосунків Русі і Литви, особливо Вітовта Кейстутовича, з Золотою Ордою (2038) та генеалогічну розвідку Г.Деккер-Гауфа (1786).
З англомовних праць ми виділяємо цікаве дослідження О.Бакуса мотивів переходу удільних князів на московську службу (1737), працю цього ж автора про діяльність князя Андрія Курбського у Литві (1738) та розвідку Д.Феннела про початок удільного періоду (1539). Категоричний висновок останнього, який розглядав розвиток удільних князівств як кризу князівської влади та адміністративної структури, справедливо критикували інші дослідники (1582). Заслуговують на увагу також дослідження Д.Чамберса присвячене наступу монголів на Європу у 1220-1259 рр. (1772) та розвідка С.Ровелла з політичної історії Литви (2008).
З інших зарубіжних праць можна назвати "Генеалогію" П. Дюр'є (1798), дослідження Г.Рюсса з політичної історії Київської Русі (2012) та статтю В.Іванчака,С.Войку та Д.Зіффер, присвячену Чорторийським (1857).
Порівняльно-історичний метод, який успішно застосовувався вченими XIX-початку XX ст.ддя вивчення історії середніх віків (2026), залишається і зараз актуальним. Проблеми і методи генеалогічних досліджень викладені у працях Я. Ван Маанена (1920), О.Форста (1812), Е.Гейденрейха (1843), Я.Джакварта (1858) і названій вище праці В.Двожачека. Окремі методи та засади, термінологічні визначення почерпнуті нами із загальних праць, присвячених європейському середньовічному суспільству, зокрема Я.Буркгарда (452; 1770), Г. фон Аллеша (324), О.Бенеша (397), Й.Гейзінґа (1572), Ф.Кардіні (781; 1771), М.Осовскої (1211), Г.Дуби (1795), Ж.ЛеГоффа (970) та Ф.Арьєса (350),
Loading...

 
 

Цікаве