WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

Німеччини відзначав, що у північно-західній частині тилу групи армій "Південь" добре озброєні формування партизанів вступили на територію Польського генерал-губернаторства й здійснюють численні диверсійні дії, загрожуючи залізничним лініям Перемишль - Люблін, Львів - Люблін та деяким військовим і промисловим об'єктам. А відомий німець-кий історик В.Герліц назвав рейд з'єднання М.Наумова "чудовим прикладом ведення оперативної партизанської війни". За його словами, радянські озброєні з'єднання тривалий час завдавали ударів із лісових районів у витоках рік Західний Буг та Стрий по важливих комунікаціях, і німецьким військам не вдалося їх розбити .
На завершальному етапі визволення території України в січні - серпні 1944 р. партизанські загони й з'єднання підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнізони, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, завдали ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських учасників руху Опору на тому етапі, можна, на нашу думку, послатися на твердження відомого гітлерівського воєначальника, генерал-полковника Г.Гудеріана. "Дії партизанів наприкінці війни, - згадував він, - особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з'єднання, які були вкрай необхідні на фронті" .
4. Роль радянського партизанського руху в Україні 1941-44 рр.
в Другій світовій війні
Партизанський рух у 1941-1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись на зламі 1942/1943 pp. у важливий фактор розгрому й вигнання з української землі німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941-1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність їх формування чисельністю від 800 до 1,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами. Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тяг ли за собою втрати ворога у живій силі та техніці.
На тлі відомих здобутків учасників руху Опору, які змушений був визнати й їх противник, варто зазначити, що вище партійно-радянське керівництво у Кремлі недостатньо використало потенціал партизанського руху на окупованій фашистами території СРСР і особливо в Україні. Цього погляду дотримується багато вітчизняних та зарубіжних дослідників. А сучасні російські історики розглядають народну боротьбу 1941-1944 pp. як "війну невикористаних можливостей". Особливо це стосується, на думку колишнього заступника начальника УШПР, полковника І.Старинова, диверсійних дій на комунікаціях гітлерівців.
Найперспективнішою з точки розвитку партизанського руху була окупована фашистами територія України, де вони мали найбільш розгалужену структуру свого тилу серед захоплених територій Радянського Союзу і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград та на Курській дузі (1942-1943 pp.) більшість перевезень вермахту здійснювалася через українську територію. Тут відпочивали і переформовувалися німецькі військові з'єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна була головним постачальником продовольства й фуражу для потреб противника. Загальновідомий інтерес фашистів до її сировинних та людських ресурсів.
Хоч на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як база для укриття партизанських сил, проте можливості для дій їх мобільних загонів (50-100 бійців) і диверсійних груп були цілком сприятливі. До цього слід додати, що на українських теренах після боїв 1941-1942 pp. залишилося багато військових-оточенців, які становили резерв кадрів учасників руху Опору.
Однак, щоб реалізувати зазначений вище потенціал для розгортання партизанської боротьби в УРСР, необхідно було на державному рівні у стислий строк розв'язати низку організаційних, кадрових та матеріально-технічних проблем. На зламі 1942/1943 pp. начальник ЦШПР П.Пономаренко звернув увагу Й.Сталіна на стратегічне значення України для розвитку партизанського руху, підкресливши, що цю обставину розуміють німці. Проте в Кремлі не відчувалося бажання посилити увагу саме до бойової й диверсійної діяльності партизанів республіки. Звичайно, не можна стверджувати, що нічого не робилося. Проте Москва, на нашу думку, не надала озброєній боротьбі в Україні пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку партизанського руху на окупо-ваних теренах СРСР. Більше уваги приділялося учасникам руху Опору Білорусії та Російської Федерації.
Ми далекі від того, щоб брати під сумнів, що голова Державного комітету оборони не розумів стратегічного значення України в загальних планах розгортання збройної боротьби на окупованій території Радянського Союзу. Відомо й те, що в 1941-1944 pp. у СРСР відчувалася нестача певних видів зброї, особливо автоматичної, боєприпасів, а також авіатранспорту для перекидання людей і вантажів за лінію фронту. Але головним здається те, що саме з політичної точки зору Й.Сталін був проти того, щоб надати найширший розвиток партизанському руху в Україні. Можна припустити, що його турбувала думка про те, щоб за певних обста-вин численні та добре озброєні формування, де більшу частину бійців становили етнічні українці,не перейшли під вплив національно орієнтованих елементів, на антирадянські позиції або ж їхня зброя не потрапила до останніх, які демонстрували високу політичну активність у західних областях республіки.
Заохочуючи партійно-радянське керівництво України до посилення партизанської боротьби проти фашистів, Москва, не вирішуючи адекватно до поставлених бойових завдань питань кадрового й матеріально-технічного забезпечення учасників руху Опору, постійно вимагала від них самопожертви в ім'я перемоги над фашизмом. А це призводило до того, що недостатньо навчені, не завжди укомплектовані фахово підготовленими командирами і спеціалістами партизанські формування, відчуваючи ще й брак зброї та боєприпасів, зазнавали невиправданих втрат. В останньому випадку мова може йти і про інші регіони Радянського Союзу. У тій страшній війні кредо військово-політичного керівництва СРСР було: "перемога не має ціни". Можливо, з військової точки зору це й так, але ті люди, котрі втратили своїх рідних та близьких, схильні думати інакше. Іс-торію, звичайно, не можна переписати, але переосмислювати події минувшини вкрай необхідно і корисно для суспільства. Це стосується й партизанського руху 1941-1944 pp.
Висновки
Отже, можна зробити наступні висновки:
Жорстокий окупаційний режим в умовах німецького "нового порядку" мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї тимчасової влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів. Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилювалися підпільна боротьба і партизанський рух.
Ця боротьба розгорталася з перших днів вторгнення агресорів на територію України. Офіційна директива про
Loading...

 
 

Цікаве