WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

республік, їхні обласні, міські та районні відділи), військові ради і політуправління фронтів, політичні й розвідувальні відділи армій. Координація їхніх зусиль та дій на вищому партійно-державному чи військовому рівні була відсутня.
3. Основні періоди становлення та розвитку радянського партизанського руху 1941-44 рр.
Партизанський рух 1941-1944 pp. на тимчасово окупованих фашистами теренах СРСР пройшов у своєму розвитку, як це в свій час визначила радянська історіографія, три періоди. І з такою періодизацією, на нашу думку, слід погодитись. Адже вона узгоджується з відомою періодизацією Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp., органічною та невід'ємною частиною якої був рух Опору. Разом із тим кожний із трьох періодів мав свої особливості, у тому числі й ті, які були притаманні різним регіонам СРСР, зокрема Україні. Звичайно, теоретично можна вести мову і про окрему періодизацію збройної боротьби в останній, якщо розглядати її у відриві від загальносоюзної та Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. у цілому. Але це був би штучний витвір.
3.1. Перший період партизанського руху
Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німецько-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутністю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізненням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами останніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпіричним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізодичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.
Суспільно-політичне становище в той період на тимчасово окупованих територіях СРСР позначалося поступовою зміною настроїв переважної більшості населення, яке, внаслідок репресій фашистів, позбавлялося ілюзій щодо можливого співіснування з окупантами і схилялося до форм активного опору їх політиці.
Хоча у розпорядженні дослідників немає достовірних документів, але, за свідченням учасників тих подій, традиційно вважається, що 30 червня 1941 р. після наради в Центральному комітеті КП(б)У було створено оперативну групу на чолі із секретарем ЦК із кадрів М.Співаком для організації підпільно-партизанської боротьби у тилу противника й керівництва нею. Від політбюро Центрального комітету КП(б)У цією ділянкою роботи опікувалися секретарі ЦК М.Бурмистенко та Д.Коротченко. Зазначена вище група координувала свою діяльність із 4-м управлінням Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР і військовими радами Південно-Західного й Південного фронтів.
Як згадував колишній начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач, створення перших його загонів в Україні розпочалося з 5 липня 1941 р. , коли стався стрімкий прорив німецьких танкових та моторизованих частин на київському напрямку. Перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце в липні-серпні 1941 р. на території Житомирської й Київської областей, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.
За деякими даними, за період із червня по вересень 1941 р. НКВС УРСР підготував та перекинув у тил ворога 122 загони народних месників чисельністю 5,8 тис. бійців. На 1 жовтня 1941 р. в областях України, за відомостями ЦК КП(б)У, було сформовано 738 партизанських загонів (26 257 бійців) і 191 диверсійна група (1374 особи) . Разом із тим несприятливий перебіг бойових дій на фронті, коли радянські війська терміново залишили західні області, фактично зірвав заходи щодо розгортання у цьому регіоні руху Опору. Хоча в липні - вересні 1941 р. туди було перекинуто через лінію фронту 37 озброєних загонів (понад 550 чол.) та 233 організатори підпілля, більша частина з них не зуміла роз-горнути своєї діяльності, розпалася або була ліквідована фашистськими контр-розвідувальними органами. Серйозною перешкодою на шляху організації радянського партизанського руху у Західній Україні стала ОУН С.Бандери, яка користувалася широкою підтримкою місцевого населення.
На хід партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швидка окупація переважної більшості її території військами німців й їх союзників, що не дозволило радянській владі провести в життя низку заходів із розгортання руху Опору. Крім того, загравання німецької окупаційної адміністрації в липні - вересні 1941 р. з місцевим населенням - звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС - помітно обмежувало його участь у створенні партизанських загонів.
Після поразки німецько-фашистських військ під Москвою в грудні 1941 р. і загального наступу Червоної армії взимку 1942 р. намітилась активізація партизанського руху. В Україні особливо вдало діяли об'єднані загони С.Ковпака, І.Копьонкіна, О.Сабурова, О.Федорова, інших командирів. За даними НКВС УРСР, за період з 1 серпня 1941 р. по 1 березня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об'єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 ворожих ешелонів. Втрати противника в боях та диверсіях оцінювалися більш як у 12 тис. солдатів і офіцерів, власні - майже в 600 бійців.
Незважаючи на певні позитивні тенденції у розвитку партизанського руху, стан збройної боротьби в тилу німецько-фашистських військ ще не відповідав тим завданням, які ставилися вищим партійно-радянським керівництвом. Учасникам руху Опору протистояв вмілий і фахово підготовлений противник, котрий здійснював контрпартизанські акції та вправно маніпулював свідомістю частини населення України, залучаючи її на свій бік.
Перебіг боротьби народних месників в Україні показав, що неузгодженість планів і форм використання партизанських сил, відсутність єдиного керівного й координаційного центру помітно впливали на ефективність бойової діяльності останніх. Одні загони занадто довго затримувалися з виходом у тил ворога, інші - самовільно покидали окуповану територію, не використавши існуючі можливості для ведення збройної боротьби. Через організаційні та кадрові прорахунки частина їхрозпалася. Станом на 15 березня 1942 р. з 1376 загонів і груп, які були на обліку в НКВС УРСР, інформація про бойові дії надійшла лише від 141. До-ля інших через відсутність зв'язку була невідомою. До того ж партизани часто відчували брак засобів радіозв'язку, мінно-підривних пристроїв, автоматичної зброї.
Поразка радянських військ у травневих боях 1942 р. в Криму й під Харковом спонукала Кремль радикально переглянути своє ставлення до партизанського руху та посилити увагу до збройної боротьби у тилу фашистів, маючи на меті зробити її "однією з вирішальних умов перемоги над ворогом" . 30 травня 1942 p. Державний комітет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставці Верховного Головнокомандування
Loading...

 
 

Цікаве