WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

Партизанський рух на Україні у 1941–1944 рр. - Курсова робота

"Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-1944 pp. Мовою документів, очима істориків)" (К., 1994), розділ "Рух Опору в окупованій Україні" ("Політична історія України. XX століття. Україна у Другій світовій війні (1939-1945)" (Т.4. - К., 2004), автором якого є В.І.Кучер. У стислій формі окремі питання руху народних месників відбито також і в інших працях, у матеріалах нау-кових конференцій, проведених Інститутом історії України ПАНУ. Привертає увагу й науково-довідкове видання "Україна партизанська. 1941-1945. Партизанські формування та органи керівництва ними" (К., 2001), підготовлене архівістами ЦДА-ГОУ.
Однак, на нашу думку, дистанціювання сучасних українських учених від проблем історії руху Опору 1941-1944 pp. не може бути виправданим. Взагалі бойові й диверсійні дії учасників останнього були, є та ще довго будуть органічною і невід'ємною частиною будь-якого широкомасштабного збройного конфлікту в світі. Партизанський рух, основу якого становить патріотично налаштоване громадянство, завжди буде важливим оперативно-стратегічним фактором, гострою зброєю у боротьбі з будь-яким агресором. І це блискуче довів він в Україні у 1941-1944 pp. Та й дії українського збройного підпілля в західних областях держави методами партизанської війни завдали чимало клопоту радянському тоталітарному режиму у 1946-1956 pp.
Дуже важко далася і СРСР тривала збройна боротьба з афганськими моджахедами в 1979-1989 pp. Це ж стосується аналогічних подій в Іраку, Чечні (Росія) та в інших регіонах світу.
Недооцінка значення фактора партизанського руху завжди тягне невиправдані втрати матеріальних і людських ресурсів. Це повною мірою відчули на собі країни - учасниці війни й 1941-1945 pp.
2. Умови зародження радянського партизанського руху в СРСР, зокрема на території України під час Другої світової війни
Напад нацистської Німеччини на СРСР застав вище партійно-радянське керівництво у Москві непідготовленим до усвідомлення реалій тогочасного міжнародного становища, а збройні сили країни - в стані масштабної реорганізації та технічного переоснащення новими видами бойової техніки. В умовах відступу Червоної армії на основних стратегічних напрямках у Кремлі після першого тижня жорстоких боїв, нарешті, усвідомили, що агресія Німеччини - це не широкомасштабна провокація, а справжня війна і що на тому етапі ворог виявився сильнішим за СРСР. Тим часом, як свідчив досвід більшовиків, ефективним засобом стримання й виснаження сил агресора мала стати партизанська боротьба в тилу ворожих сил на тимчасово окупованій території. Ще у жовтні 1918 p., виступаючи на II з'їзді КП(б)У, провідний діяч Комуністичної партії Л.Каменев охарактеризував партизанську війну, як війну слабших, розраховану не на перемогу, а на те, "щоб заважати більш сильному противнику" .
Під тиском свого оточення И.Сталін лише 29 червня 1941 р. погодився на оприлюднення директиви РНК СРСР і ЦК ВКП(б) партійним організаціям прифронтової смуги про перебудову всієї роботи на воєнний лад. У цьому документі одним із найважливіших завдань визначалося створення на окупованій території оперативних загонів та диверсійних груп для боротьби з частинами ворожої армії, для розгортання партизанської війни й створення нестерпних умов для агресора і його пособників. 18 липня зазначену директиву було доповнено постановою ЦК ВКП(б) про організацію Опору в тилу німецько-фашистських військ. У ній партійні організації зобов'язувалися надавати партизанській боротьбі "найширший розвиток та бойову активність"8.
Таким чином, уже в перші тижні війни вищі ешелони влади в Кремлі заклали основи організованого руху опору на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, політичне й ідеологічне керівництво яким взяла на себе комуністична партія. Пізніше, внаслідок дій нацистської окупаційної адміністрації, цей рух зімкнувся з постійно зростаючим антифашистським опором місцевого населення і переріс у справжню партизанську війну або ж, за словами К.Клаузевіца, в "народну війну", "котра руйнує, як повільно жевріючий вогонь, основні підвалини ворожої армії" .
Як показали перші місяці війни, для організації широкомасштабного та ефективного руху народних месників ні партійно-державне керівництво СРСР, ні органи держбезпеки, ні військове командування виявилися фактично не готовими. Попередня робота з підготовки розгортання партизанської боротьби у прикордонних районах Радянського Союзу, яка велася з кінця 1920-х рр. на випадок очікуваної агресії з боку країн капіталістичного світу, була згорнута під час політичних арештів у середині 1930-х pp. Як згадував відомий фахівець мінно-підривної справи, полковник І.Старинов, "були репресовані повністю всі партизани-підпільники-диверсанти" . Нагромаджені запаси зброї, набоїв, спорядження були розукомплектовані.
Водночас викривлене уявлення вищого військово-політичного керівництва СРСР про могутність Червоної армії й нібито готовність пролетаріату західних країн будь-що підтримати першу країну рад наповнили новим змістом радянську воєнну доктрину. За словами того ж Старинова, в "1933 році перемогли прихильники теорії війни на чужій території" . Йшлося вже не про те, щоб не поступитися жодним клаптиком власної землі, а про необхідність у разі воєнного конфлікту бити ворога на його терені. За таких обставин підготовка до партизанських дій в умовах окупації власної території визнавалася не тільки недоцільною, а і шкідливою.
Була, на нашу думку, ще одна поважна причина, яка спонукала партійно-державне керівництво поставитися негативно до підготовки партизанської війни та згорнути всі роботи у цьому напрямку. З огляду на політичні репресії, які розпочалися в СРСР з кінця 1920-х pp. й особливо відчутно проявилися в Україні, у Кремлі були, мабуть, побоювання, що нагромаджені для учасників опору припаси можуть за певних обставин опинитися в руках тих прошарків населення, котрі були опозиційно настроєні до радянської влади.
Отож, слід погодитися з думкою відомого німецького воєначальника, генерал-полковника Л. Рендулича, що радянське керівництво "було далеке від того, щоб використати всі можливості для організації та ведення боротьби у тилу противника". За його словами, для цього "необхідно було б провести всеохо-плюючу підготовку перед війною, чого зокрема зроблено не було", хоч саме в СРСР у 1933 р. було розроблено "доктрину ведення партизанської війни" .
З огляду на зазначене, розгортання збройної боротьби в тилу ворога доводилося проводити за екстремальних умов, коли німецько-фашистські війська
швидко просувалися в глиб країни, а частини Червоної армії відступали на схід. За таких обставин вся діяльність, пов'язана з організацією партизанського руху, укомплектуванням створюваних формувань кадрами і оснащенням їхзброєю, нерідко мала характер імпровізацій, не доводилися до кінця розпочаті справи, на кожному кроці давався взнаки вузьковідомчий підхід.
Внаслідок невирішення питання про централізацію керівництва партизанською боротьбою на тимчасово окупованій території, організацією озброєних загонів займалися паралельно, фактично незалежно одні від одних, партійні організації (ЦК національних компартій, обкоми, міськкоми і райкоми партії), органи НКВС (наркомати внутрішніх справ союзних
Loading...

 
 

Цікаве