WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська революція 1917-1918 рр. (бакалаврська робота) - Реферат

Українська революція 1917-1918 рр. (бакалаврська робота) - Реферат

негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад - проблема власності.
Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення розбудувати Українську державу на соціалістичних засадах. Так, наприклад, М.Грушевський відзначав: "Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України". Це визначило ставлення лідерів Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає терміни "належати" й "користуватися". В документах Центральної Ради бачимо ті ж самі терміни "право порядкування", "право користування". М.Грушевський, зокрема, був рішучим противником самого поняття "святість прав власності". Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на землю. III Універсал скасував право приватної власності на землю.
Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз'яснення до Універсалу, яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до трудящого народу слід розуміти "у тому смислі, що право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити Українські Установчі збори". Відповідно до цього документа заборонялися самочинні захоплення земель й всі подібні "революційні" акції.
Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", основна проблема - людини, землі й ріллі - так і лишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка, "сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, "яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неї". У цих суперечностях Центральна Рада й зустріла свій останній день - 29 квітня. Більше того, одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого ділянки розміром до 30 десятин не підлягають "соціалізації". Проте це вже нічого не могло змінити.
Такі ж політичні чинники визначили й долю закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 p., де йшлося про право національних меншин на "самостійне устроєння. національного життя в межах Української Народної Республіки". Відповідно до закону для здійснення цього права передбачалося, зокрема, укладання спеціальних "національних кадастрів", або іменних списків, відповідних національностей, а остаточне рішення всіх проблем національних меншин, зокрема компетенція, так званих, "Національних союзів" (саме їм, згідно з законом, "виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території УНР, перед державними і громадськими установами"), підлягає розгляду і затвердженню українським парламентом.
Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей закон, який інколи характеризують як "прояв великодушності українських політичних лідерів, подію, що не мала прецеденту в історії людства", викликав неоднозначну реакцію в тодішньому суспільстві. Як зауважує Д.Дорошенко, проблема полягала в тому, що серед всіх "запланованих" національних меншин тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті захисту своїх національних інтересів. Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним населенням: "Говорити про якусь великоруську народність, яка жила в Україні відокремленими колоніями, взагалі було дуже важко, бо й мова йшла не за якісь там дійсно великоруські села, вкраплені подекуди серед української етнографічної маси на Чернігівщині, Катеринославщині, Харківщині чи ще десь там, навіть не про робітників Донецьких копалень", які в значній більшості складалися з захожих росіян: мова йшла про насичення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з домішкою природних росіян, які прибували на Україні як урядовці, військові, купці, робітники. "Це все були елементи, які зжилися з російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були пройняті загальноросійським патріотизмом... Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на Україні за якусь "національну меншість". Та відокремити всіх цих людей в якусь осібну національність було важко ще й тому, що сьогоднішній "русский" чи "малорос" міг завтра національне усвідомитись і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши більшовиком, дивився на "український націоналізм" як на щось реакційне і вступав з українським рухом в боротьбу".
В результаті, підсумовує Д.Дорошенко, закон про національно-персональну автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його зразком того, як треба будувати міжнаціональні відносини, в "дійсності не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, - з боку національних меншостей..."
Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2-4 березня 1918 p., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням". Всі інші могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на території республіки й ніколи не були помічені в "діяльності, спрямованій проти української державності", причому ця норма не поширювалась на Тих, хто до 1 серпня 1917 p. мешкав за межами У HP і тільки під час війни прожив три роки на території республіки як військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить стислі терміни подачі клопотань, пов'язаних з українським громадянством (від 3 до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на перебування в Україні іноземців і тих, хто відмовився від українськогогромадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців).
Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахівців-юристів. Професор Б.Кістяковський заявив таке: "Якщо цей закон вийде, то я, як українець-патріот, побоюсь, як би українська державність себе не скомпрометувала". Міністр судових справ У HP С.Шелухін визнав, що закон "складений поспіхом".
Незабаром з'явилися два альтернативні проекти нового закону про громадянство. Перший від імені єврейської фракції був внесений 20 квітня й передбачав практично нинішній "нульовий" варіант - громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані
Loading...

 
 

Цікаве