WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія економічних вчень → Економічні аспекти козацької ери в розвитку українського суспільства - Контрольна робота

Економічні аспекти козацької ери в розвитку українського суспільства - Контрольна робота

Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися повільно. Цей процес активізувався в 40-50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування новихнаселених пунктів мали стихійний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,
Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII -XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панівного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, займаючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старшини отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.
Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х роках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. - до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини становила майже 21 тис. осіб.
Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміцнення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.
Царський уряд підтримував панівне становище козацької старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слободи і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній військовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентували аграрні відносини.
Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Україні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Мазепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визначеними царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662- 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727 pp.) і другої (1764-1786 pp.) колегій набули першорядного значення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.
Старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зупольне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від службового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, обміну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних актах. Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визначався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті". Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.
Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей.
Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII - на початку XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729- 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів.
У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причорноморських і приазовських степів та Криму переселенцями з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнювалося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.
Протягом другої половини XVII - першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729-1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв.
Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.
Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони могли на юридичній основі експлуатувати селян, користуватися сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-продажу власником цих земель було "цехове товариство від старшого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земельних наділів купцям були нечастими. Один з перших універсалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старшиною, особливо коли права міст не підтверджувалися царськими жалуваними грамотами.
Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейованим станом Лівобережної та Слобідської України. Чисельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи - по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня)
Loading...

 
 

Цікаве