WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія економічних вчень → Економічні аспекти козацької ери в розвитку українського суспільства - Контрольна робота

Економічні аспекти козацької ери в розвитку українського суспільства - Контрольна робота

роздавали польським магнатам ішляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський - Батурином і Конотопом, Р. Потоцький - Ніжинським староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У 30-50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI - першій половині XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.
Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київщині близько 50 маєтків належало католицьким монастирям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI - першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" - луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На початку XVI ст. у західних українських землях селяни користувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні - у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.
Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами - півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.
Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.
Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.
Дворище було замінено "димом" - селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільнялися від примусів.
Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускав лише між селянами одного маєтку.
У другій половині XVI - на початку
Loading...

 
 

Цікаве