WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія фізична, Геоморфологія, Геологія → Ландшафти і палеоландшафти: загальні тенденції змін - Реферат

Ландшафти і палеоландшафти: загальні тенденції змін - Реферат

Реферат на тему:

Ландшафти і палеоландшафти: загальні тенденції змін

Головна відмінність сучасних ландшафтів від давніх полягає в тому, що перші реально існують сьогодні, а другі – ми відтворюємо лише в своїй уяві. Вони є реконструйованими на основі досліджень окремих цілісних решток давньої природи: пам'ятників, тобто рельєфу, відкладів, палеонтологічних знахідок артифактів та ін., а також непрямих показників (індикаторів). Давні ландшафти вивчають за системою палеогеографічних методів на рівні макро-, мезо-, і мікроетапів, виявляють критерії формування індивідуальних рис зональних ландшафтів.

Теоретичні розробки з ландшафтознавства корифеїв Львівської школи К.І. Геренчука, Г.П. Міллера та їхніх вихованців і послідовників А.В. Мельника, В.М. Петліна, І.М. Волошина дають основу для використання принципу актуалізму. Роботи, присвячені дослідженням опорних розрізів плейстоцену О.М. Адаменка, А.Б. Богуцького, І.П. Ковальчука, П.К. Волошина (іноді в співробітництві з польськими науковцями) у Передкарпатті і Карпатах, є прикладом поєднання знань про сучасну і давню природу, що знаходять вихід у палеогеографічних реконструкціях.

Аналіз тенденцій змін палеоландшафтів дає змогу розглянути наші сьогоденні проблеми на тлі глобальних закономірностей розвитку природи. Формування геосфери, біосфери, педосфери, атмосфери, палеоландшафтів проходило в умовах глобальних змін клімату, зумовлено дією чинників, які становлять три основні групи: космічні, внутрішні, палеогеографічні [2, 3].

Серед космічних чинниківважливими є формування Землі як планети, взаємодія її з іншими небесними тілами, характер руху Землі в сонячній системі. Основними з них є сонячна активність, особливості руху сонячної системи, зокрема, нерівномірність руху Землі. Вплив цих чинників є причиною багатьох явищ, що проявляються у ландшафтній оболонці.

Внутрішні чинники проявляються в основному під час дії радіоактивності

геохімічного акумулятора зсередини Землі, хімічних реакцій, космічного випромінювання. Найсуттєвішими з цих процесів вважають радіогенне генерування тепла і гравітаційну диференціацію. Дуже істотно впливав на географічну оболонку магматизм, що змінював рельєф, був джерелом газів, супроводжував рухи земної кори. Головні фази орогенезу та інтрузивність магматизму були глобально синхронними. Основне магнітне поле (полярність, напрями векторів) змінювалися з часом, причому зміна відбувалася дуже швидко – протягом 10 тис. років і майже одночасно на всій земній кулі. Інтервали частих інверсій збігаються з кінцевими частинами геотектонічних циклів – каледонського, герцинського, альпійського повторюються приблизно через 200 млн років, збігаються також з великими світовими трансгресіями.

Палеогеографічні чинники. Ці чинники щодо природи земної поверхні є внутрішніми. Вони можуть бути поділені на дві групи: природні і такі, що зумовлені діяльністю людини. Загалом розглядають природні чинники, а з соціальних згадують лише ті, що істотно впливають на деякі чинники природного генезису, зокрема, – палеокліматичні. Одними з палеогеографічних (географічних) чинників є материки і океани, зміни їхнього розміщення і площі. Наслідками цих змін та впливу космічних чинників є ритмічні коливання рівня Світового океану, трансгресії і регресії – синхронні зміни природи земної поверхні, зокрема палеоклімату. Є щонайменше дві позиції трактування розвитку материків та океанів в історії Землі – фіксистська і мобілістська.

Характер суші, її рельєфу в історії Землі змінювався також незворотно і ритмічно. Аналогічно розвивались давні гідросфера і клімат. Одним з показників їхньої зміни, як і ландшафтної оболонки взагалі, є материкові зледеніння. Протягом фанерозою, як вважається, їх було три: ордовицько–силурійське, карбоново–пермське і кайнозойське, а в криптозої – три льодовикових палеомегаепохи.

Одним з найважливіших внутрішніх чинників є палеобіосфера (біосфера), коли її розуміти як сукупність існуючих на Землі протягом даного часу рослинних і тваринних організмів. Вона протягом більше ніж 4 млрд років є основним перетворювачем решти палеогеографічної оболонки – складу і характеру атмосфери, гідросфери, земної кори. З усіх компонентів ландшафтів біосфера характеризується найчіткішою незворотністю, а також підсиленням сталості її розвитку (клімакс, гомеостаз) і, отже, інваріантності палеоландшафтів.

Із соціальних чинників, які найістотніше впливають на зміни природи земної поверхні та довкілля, є зміни складу атмосфери, клімату, зростання кількості населення, надмірне збільшення промисловості та надмірне використання природних ресурсів – чинники, що руйнують біосферу, особливо протягом останніх 100–150 років. Напрямки природних і антропогенних змін не збігаються.

Етапність. Однією з головних закономірностей розвитку природи і, зокрема, давньої та сучасної географічної оболонки Землі є етапність. Етапність – це стала, істотна, повторювана в часі властивість природи загалом та окремих її сторін, наприклад, палеоклімату, поділятися на відособлені відрізки її історії: етапи різних таксонів. Етап будь-якого таксона істотно відрізняється від інших етапів. Етапність є наслідком взаємодії двох основних законів природи – незворотності та ритмічності. Тому природа кожного етапу неповторна. Палеогеографічні і палеокліматичні етапи характерні давній історії природи з часу виникнення Землі як планети і до останнього, перед сучасним, палеоетапу, що закінчився близько 150 років тому. Неповторність палеоетапів зумовлена також дією в кожному з них іншої головної закономірності розвитку природи Землі, а саме: і поетапної географічної диференціації [3].

Диференціація є підставою для створення різних таксономічних шкал етапності природи: глобальної, зональних (поясних), регіональних та локальних.

Тенденції змін палеоландшафтів пов'язані з загальними тенденціями змін клімату. Палеоклімат Землі від 4,5 млрд років (чи більше) до останніх 150 років аналізували різні дослідники. Так, за Бруксом [1], глобальна температура (виявлена і вирахувана) з часом змінювалась залежно від змін площ суші, гіпсометричного рівня суші, океанічних течій, вулканічної діяльності, загалом повторюючи їхню ритміку. Ця температура від кінця кембрію до пліоцену знижувалась, особливо ж у четвертинному періоді. Інколи вона опускалась до 3о – 0о С і нижче. Це були альгонк, девон (ранній), карбон і перм, юра, пізня крейда і четвертинний період – етапи материкових зледенінь.

У 1974 р. А. Мейєргоф і Г. Мейєргоф на графіку евапоритових максимумів і мінімумів, тобто посушливих і менш посушливих етапів, від рифею до пліоцену зобразили два зледеніння в докембрії (≈ 800 млн років і понад 600 млн років тому; (останнє – це т.зв. всесвітнє зледеніння) і шість максимумів сухості – на межі девону і карбону, в середньому – пізньому карбоні й пермі (Гондванське зледеніння), в ранній юрі, пізній крейді, і четвертинному періоді. Напрямок зменшення сухості – від кембрію до четвертинного періоду, а зменшення зледеніння – від часу всесвітнього зледеніння до пізньої крейди.

М.О. Ясаманов [7] не лише розглянув зміни глобальної температури у фанерозої від кількості вуглекислого газу та зв'язків різних чинників палеоклімату, але і створив шість глобальних поетапних схематичних палеокліматичних карт-реконструкцій. Найвищі глобальні температури встановлені і вирахувані для девону. Тоді значні площі материків розміщувались у районі південного полюса (південь Пд. Америки, південь Африки, Антарктида) і в цьому ж районі навкруги полюса був субтропічний пояс. Це мусило б свідчити про принципово інші причини тодішньої географічної зональності на Землі. Графіки зміни середньої глобальної температури нерівномірно зменшуються від девону до квартера.

Життя виникло при переході хімічної еволюції речовини до еволюції біологічної, але немає відповіді, що давніше – Земля чи життя на ній. Вік Землі за сучасними оцінками – 4,5 млрд років. Але за оцінками деяких палеонтологів, збереглося лише 0,01% від кількості видів, що населяли Землю.

За даними, що наведені Г.В. Войткевичем, В.А. Вронським (1989), фосилізовані залишки організмів трапляються у відкладах останніх етапів геологічної історії, що охоплює 570 млн років. Цей період названий фанерозоєм (від гр. "фанерос" – явний, зой – життя). До фанерозою відносять три останні ери в історії земної кори: палеозойську, мезозойську і кайнозойську. Давніша і триваліша частина геологічної історії названа криптозоєм (від гр. – "крипто" – таємний, прихований). Він охоплює проміжок часу 570–4550 млн р.т. і визначається як докембрій.

Перші форми життя (4 млрд р.т.) у криптозої являли собою біохімічно прості одноклітинні або неклітинні структури, гетеротрофні за способом живлення. Атмосфера була збагаченою на СО2. Істоти, що створили строматоліти (3,5 млрд р.т.) були предками синьо-зелених водоростей і бактерій. Важливим в історії організмів була поява одноклітинних (2–1,5 млрд р.т.), які потім розвинулись у багатоклітинні, зміна режиму від відновлювального до автотрофного (заснованого на диханні в окиснювальних умовах), виникнення фотосинтезу. Основні зміни в біосфері відбувалися у морському середовищі і лише збільшення кисню стало передумовою

експансії органічного світу на поверхні континентів. У докембрії (600–700 млн р.т.) палеонтологічний літопис значно розширюється, знайдені представники безхребетних, головним чином фауни бентосу.

З початку фанерозою (600 млн р.т.) відбуваються зміни в складі морської фауни. Багато безхребетних набули тверду частину тіла – скелет. У ранньому палеозої (в силурі) спочатку рослини, а потім тварини у масовій кількості виходять на континент, "розповзаються" по суші, формуючи наземну флору і фауну. Первісно органічний світ займає області низьких широт з підвищеною вологістю і температурою. Збільшення маси живої речовини супроводжується ускладненням якісним і кількісним.

Loading...

 
 

Цікаве