WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія фізична, Геоморфологія, Геологія → Етнічні межі України - Реферат

Етнічні межі України - Реферат

Реферат на тему:
"Етнічні межі України"
Етнічні межі українства. Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності.
З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще у минулому столітті А.Петровим і пізніше продовжені Ф.Максименком, С.Рудницьким, П.Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В.Кологий, М.Кордуба), інші - на 50% (А.Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О.Русов).
Звичайно, представництво етносу грає важливу роль при визначенні етнічної території, проте воно неодмінно має пов'язуватися з історією її заселення. Адже відомо, що більшість периферійних етнічних зон України, які нині перебувають у складі сусідніх держав, є споконвічними її землями, хоча не завжди там переважають українці. Отже, етнічною територією слід вважати ареал основного етнічного масиву та всі споконвічні землі, які є його продовженням.
З огляду на таке визначення спробуємо схарактеризувати етнічні межі України. Найпротяжніші вони на сході і включають Слобідську Україну та Донщину.
Колись ці споконвічні землі України звалися "полудневими землями" та Заліською Україною, а у більш віддалені часи - Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Донщина і Слобожанщина були "диким полем" між Україною та Московією, з одного боку, і кримськими татарами - з іншого. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримської орди, був український князь Дмитро Вишневецький (Байда), котри 1559 року "побив кримцов на Яйдаре близко Азова". Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Уже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом - Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей налічувалося у Харкові; на початку ж ХVІІ ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 968 дворів "вільних черкасів".
Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кородони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими військовими поселенцями. Проте основним їх населенням залишалися українці. За даними перепису 1897 р., з 2 492 316 жителів Харківської губернії українців було 2 009 411; із 1 967 054 мешканців Воронезької - майже половина (854 093); з 1 604 515 жителів Курської губернії 523 277 були українцями.
Такий етнічний розклад населення слугував підставою для розмежування кордонів між української Слобожанщиною і Росією, що робилося відразу після лютневої, а потім і після жовтневої революцій 1917 р. Влітку 1918 р. почалися переговори між російською та українською делегаціями. Остання пропонувала встановити такі кордони: на території Курської губернії - від Онешковичів до Глушкова і Старого Оскола, в межах Воронезької губерніх - від Шаталівки до кордону з Військом Донським. Проте російська сторона цих пропозицій не прийняла, переговори затягнулися, а потім і зовсім були припинені.
Починаючи з ХVІІІ ст. інтенсивно колонізуються українцями і південні та південно-східні землі (так звана Степова Україна). Пригадаймо: це була четверта в історії велика колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'янства. Наприкінці ХVІІІ ст. переважну більшість населення краю вже становлять українці (71,5%). Процес українізації Степової України особливо посилився у ХІХ ст. за статистичними даними 1861-1897 рр., наведеними В.Сергійчуком, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість - 8 764 особи - становили мігранти з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини. Звідти йшов основний потік переселенців і до Херсонщини. Навіть Крим, після його завоювання Росією і виселення значної частини місцевих татар та греків, активно освоювався українцями, особливо у степовій частині. Лише з кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. сюди переселилося близько мільйона люду.
Загальна динаміка представництва українства у південно-східних районах українського етнічного масиву виглядає таким чином: у 1926 р. українці складали там 71,3%, у 1959 - 71,8, у 1970 - 68,4, 1979 - 65,5% і в 1989 р. - 56,9%. Такий розклад відбиває етнонаціональну ситуацію у вказаному регіоні - інтенсивну русифікацію населення. Її витоки сягають кінця ХVIII ст., коли була ліквідована Запорізька Січ і значна частина українського козацтва була переселена у Причорномор'я та Кубань. Нині ж ядром національного відродження у периферійних з основним українським етнічним масивом східних районах стає саме козацтво - Кубані та Тереку.
Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київської Русі, але згодом надовго були відірвані від материнського етнічного регіону.
В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському - 72,9, Ліському - 74,4, Сяноцькому - 55,5. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.
В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Точних даних про кількість українського населення в цих районах немає, хоча різні джерела наводять цифри у 70-100 тис. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони - Банат та Добруджа у гирлі Дунаю. До Банату у ХVІІІ-ХІХ ст. переселилася частина гуцулів під час міграційних процесів в Австрійській імперії; у Добруджу - колишні козаки Запорізької Січі, ліквідованої наприкінці ХVІІІ ст.
Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник.Ці землі, з давніх-давен населені русинами, перебували у феодальній залежності від Угорщини (з ХІ ст.), а починаючи з ХVІ ст. - Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) імперії. З утворенням Чехословацької держави вони стали її складовою. Українці проживають і в інших районах Чехії та Словаччини (в основному це переселенці 1917-1920 рр. із Галичини). Загалом у Чехії та Словаччині їх нині понад 100 тис., дві третини з них - у Словаччині.
Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям.
Loading...

 
 

Цікаве