WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія фізична, Геоморфологія, Геологія → Актуальні проблеми географічного кубійовичезнавства - Реферат

Актуальні проблеми географічного кубійовичезнавства - Реферат

географ-реґіоналіст. Іншими словами, чи то внаслідок своїх природних схильностей, чи у зв'язку з науковою школою, у якій він формувався як учений (краківська школа проф. Людомира Савіцького, учнем якого він був), Володимир Кубійович належав до "класу" географів-реґіоналістів (географів-описовиків). І в цьому нема нічого ні доброго, ні поганого. Просто, Володимир Кубійович мав натуру спостерігача у лабораторії самого терену дослідження. Про нього проф. Іван Кошелівець писав: "він обійшов би усю земну кулю, сам-один створивши українську географічну науку і мали б ми давно багатотомову географію України" [5, с. 608].
Звідси перший висновок щодо проблематики географічного кубійовичезнавства: воно повинно зосе-реджуватися головним чином на питаннях реґіональних суспільногеографічних студій.
Але реґіональні (дескриптивні, описові) проблеми стосуються різних за масштабом і виділених у вигляді окремих геопросторових одиниць цілісностей. Для Володимира Кубійовича такими цілісностями були передусім держави (країни) та одиниці їх внутрішнього поділу - землі, райони, реґіони тощо. Тобто, коли ми говоримо про проблематику географічного кубійовичезнавства, то у першу чергу слід мати на увазі суспільно-географічне країнознавство і реґіоналістику (тут у розумінні дослідження будь-яких геопросторових частин держави). В особливий вид реґіоналістики можемо віднести географічне краєзнавство, якому особли-вого значення надавали усі українські географи, особливо С.Рудницький, В.Кубійович, В.Ґеринович, О.Степанів та ін.
Для Володимира Кубійовича головною країною географічного вивчення була Україна. Ця проблема має залишатися найважливішою у системі сьогоднішого географічного українознавства загалом і географічного кубійовичезнавства зокрема. Хоча є певна зміна акцентів, порівнюючи висвітлення цієї проблеми у 20-30-х роках ХХ ст. і тепер - на переломі тисячоліть.
Географічний "вивід прав України" здійснив ще С.Рудницький (праці "Коротка географія України. Антропогеографія", 1914 р. і "Ukraina. Land und Volk'', 1916 р.). У 30-х роках ХХ ст. В. Кубійович розкрив Україну як єдине територіальне і етно-демографічне ціле, незважаючи на її політичний поділ між чотирма державами (Росією у вигляді так званої УРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією). Створення ним і групою співавторів "Атласу України й сумежних країв" (1937 р.) та "Географії українських й сумежних земель" (1938 р.) завершувало собою не лише процес інтенсивного становлення географії України як окремої наукової дисципліни, але й завершувало короткотерміновий процес становлення української національної антропогеографії загалом.
Цими працями українське землезнання і картографія вийшла на європейський і світовий рівень, незважаючи на знищення большевицьким режимом фундатора національної географії і картографії С.Рудницького і ліквідацію заснованого ним у Харкові Інституту географії і картографії. Згадані дві фундаментальні праці розкрили антропогеографічну сутність України у межах її національної території.
У наш час існує самостійна держава Україна, державні кордони якої у більшості випадків не збігаються з межами української етнічної території. Частини українських етнічних земель залишилися у складі державних територій Польщі (Лемківщина, Засяння, Холмщина, Підляшшя), Білорусії (Берестейщина), Росії (частина Слобідщини, Кубань), Румунії (Мармарощина), Словаччини (південна Лемківщина). Згідно з Конституцією України і міжнародним правом кордони України та її сусідів є недоторканими.
Звідси випливає два висновки щодо географічного кубійовичезнавства: а) Україну як національну територію слід досліджувати, вивчаючи передусім проблеми історичної географії та історії географії. Тобто, коли ми, наприклад, досліджуємо розселення населення України на кінець ХІХ ст., то беремо до уваги її національну територію, яка охоплює усі вищеназвані землі, що після ІІ світової війни опинилися у складі держав-сусідів; б) Україну як державну територію доцільно вивчати з позицій її сучасних і майбутніх суспільногеографічних проблем.
Але з останнього випливає дві субпроблеми: 1) як трактувати населення і господарство тих земель, що опинилися у державах-сусідах, 2) чи вважати українців на цих землях українською діаспорою ? Ці суб-проблеми легкі до розв'язання лише з першого погляду.
Реально прикордонні території є складовими частинами єдиних державних організмів відповідних країн і їх субсистем - політичної, господарської, демографічної, соціальної та ін. Але в наш час виникає і розвивається у різних формах транскордонне співробітництво (у вигляді розвитку спільного підприємництва, створення єврореґіонів та ін.), яке призводить до втрати державними кордонами їх бар'єрних функцій. Тому географічне дослідження етнічних українських земель у складі держав-сусідів є об'єктивною вимогою часу, коли Європа стає континентом реґіонів. Останнім у великій мірі розмивається важлива для географічного дослідження категорія національного комплексу ("народного господарства"). Отже, вивчення транскорднонних єдностей повертає проблему українських етнічних земель у складі держав-сусідів у нове русло - русло міждержавної інтеґрації на реґіональному рівні.
В тісному зв'язку з цим постає питання трактування корінних українців, що там живуть, як української діаспори (дехто із навіть маститих вчених не може собі дати раду з цим питанням). На наше тверде переконання, українці на своїх етнічних землях ніколи не можуть вважатися діаспорою, навіть будучи громадянами іншої держави. Інакше усіх, що народилися принаймі до 1939 р. на українських територіях Польщі, Чехо-Словаччини чи Румунії слід би вважати народженими у діаспорі. Це нонсенс! Непорозуміння виникають, звичайно, тоді, коли плутають поняття державної і національної територій, громадянина країни і члена етнічної меншини. Проживаючи на території північної Лемківщини і будучи громадянином Польщі, корінний українець (лемко) не перебуває у діаспорі. Бо діаспора це не громадянсько-державницька категорія, а поняття, пов'язане з територіально-національним статусом людини.
Отже, основною проблемою географічного кубійовичезнавства сучасності є проблемасуспільної географії держави Україна. Ця проблема повністю збігається з основною проблемою географічного українознавства.
В системі географічного українознавства тепер виділяються ряд міждисциплінарних проблем, про які ми писали декілька років тому. Нагадаємо про ці проблеми [6, с. 329-330].
Геоекологічні проблеми: вичерпність природно-ресурсного потенціалу України, особливо її викопних ресурсів; деградація ґрунтового покриву, зокрема відомих у світі українських чорноземів; забруднення і деструкція довкілля в результаті господарської діяльності, особливо у великих містах, районах видобувної промисловості; екологічна катастрофа Центру і Півночі України у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС; природозаповідання в Україні; регіональна екологічна політика тощо.
Геодемографічні проблеми: етногенез і націогенез українців; депопуляція української нації, зменшення кількості населення України; реконструкція системи розселення; виснаження українського національного генофонду і працересурсного потенціалу; гендерні проблеми; здоров'я нації і поширення хвороб, особливу СНІДу, інфекційних тощо; виживання нації як етнокультурного феномену; українська діаспора і українці на своїх етнічних землях поза державною територією України; зовнішні і внутрішні міграції населення; регіональна демографічна та етнічна політика; етнічні (національні) меншини в Україні та ін.
Геокультурні проблеми: процеси ноосферизації української нації, зміна типу матеріальної культури українства із аграрного та індустріального на постіндустріальний та інформаційний; звуження (розширення) сфер впливу української мови і української культури; деколонізація
Loading...

 
 

Цікаве