WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія фізична, Геоморфологія, Геологія → Мінерали, розвиток геоморфологічної науки, вітровали - Контрольна робота

Мінерали, розвиток геоморфологічної науки, вітровали - Контрольна робота

мінералу у порошку (риска). В окремих мінералів колір їх пороху відрізняється від кольору цілого мінералу. Наприклад, рогова обманка, що має чорний колір, у порошку змінює його на темно-зелений, пірит має солом'яно-жовте забарвлення, а його порох - зеленувато-жовтого кольору тощо. Для одержання порошку досліджуваним мінералом проводять по твердій шорсткій поверхні неглазурованої порцелянової платівки (так званого "бісквіту"). При цьому на бісквіті залишається риска певного кольору.
Твердість - одна з найважливіших фізичних властивостей мінералів,яка визначається за допомогою спеціальних приладів (скелерометрів). Проте в практичній геології для визначення твердості мінералів традиційно користуються умовною шкалою твердості (шкала Мооса - за іменем голландського мінералога, який запропонував її ще у ХVІІ столітті). При цьому твердість досліджуваного мінералу визначається дряпанням його спеціальними мінералами-еталонами, що складають основу 10-бальної шкали твердості. Часто твердість мінералів визначається і за допомогою поширених предметів побуту (табл. 1).
Табл.1. Шкала твердості мінералів (шкала Мооса з доповненнями)
ТвердістьМінерал-еталонХімічна формула мінералу-еталонаПобутовий замінник мінералу-еталонаТвердість замінника за шкалою МоосаТвердість еталону за скелеромет-ром кг/мм21ТалькMg3(OH)2[Si4O10]М'який олівець1,0 - 1,52,42ГіпсCaSO4*2H2OНіготь людини2,2 - 2,5363КальцитCaCO3Бронзова монета3,4 - 3,051094ФлюоритCaF1895АпатитCa5(F,Cl)[PO4]3Скло5,05366ОртоклазK[AlSi3O8]Сталевий ніж5,5 - 6,07957КварцSiO2Сталь (інструм.)7,5 - 8,011208ТопазAl2(F,OH)2[SiO4]14279КорундAl2O3206010АлмазC10060
Спайність і злам теж належать до важливих діагностичних властивостей мінералів. Спайністю називають здатність мінералів розколюватися під дією зовнішніх зусиль, утворюючи вирівняні і гладенькі поверхні. За зовнішніми ознаками розрізняють кілька видів спайності: дуже досконалу (мінерал розколюється пальцями на окремі платівки з блискучими паралельними поверхнями - слюди, гіпс), досконалу (мінерал розколюється під ударом молотка, утворюючи вирівняні грані - кальцит, галіт), середню (після удару молотком мінерал утворює на місцях розлому як вирівняні грані, так нерівні злами), недосконалу і дуже недосконалу (відмічається у мінералів, які при розколюванні практично не утворюють вирівняних граней - кварц, апатит). При недосконалих формах спайності визначається характер зламу: раковистий (кварц), скалкоподібний (рогова обманка), голковидний (азбест), землистий (коалін) та ін.
Прозорість, що характеризує здатність мінералу пропускати світло, залежить від його кристалічної структури, а також від характеру й однорідності мінерального скупчення. За цією ознакою виділяють мінерали; прозорі, які пропускають світло подібно звичайному склу (гірський кришталь, мусковіт), напівпрозорі, які пропускають світло подібно матовому склу(халцедон, смарагд); непрозорі: які не пропускають світлових променів (таких переважна більшість); просвічуючіся лише в тонкій пластинці. Більшість мінералів на око здаються непрозорими.
Блиск залежить від показника переломлення мінералу і від характеру поверхні, що відбиває . Виділяють мінерали з металевим блиском, до яких відносяться непрозорі мінерали, що мають темнозабарвлену полосу. Блиск, що нагадує блиск потьмянілого металу, називають металоподібним (напівметалевим ). Значно більш велику групу складають мінерали з неметалічним блиском, до різновидів якого відносяться: алмазний, скляний, жирний, перламут-ровий, шовковистий, восковий, і у випадку відсутності блиску, матовий.
Питома маса (навіть зважуючи взірці на долоні, можна поділяти їх на легкі - до 2,5 г/см3, середні - 2,5-4,0 г/см3, важкі - 4,0-6,0 г/см3 і надважкі; більш точна питома маса визначається у лабораторіях).
При визначенні мінералів важливе значення надається окремим додатковим ознакам, серед яких - горіння (сірка), смак (галіт), запах (арсенопірит, сірка), магнітні властивості (магнетит), окремі мінерали своєрідно реагують на дію різних хімічних реактивів. Так, діагностування кальциту та утворюваних ним карбонатних порід часто проводиться за допомогою 10% розчину соляної кислоти, під дією якої відбувається "скипання" мінералу (утворюваний при реакції вуглекислий газ, прориваючись через плівку води, нагадує за зовнішніми ознаками процес кипіння).
2.1. Основні етапи становлення світової геоморфологічної науки.
Становлення наукової геоморфології почалося, очевидно, з боротьби між науковими школами нептуністів та плутоністів. Якщо нептуністи (Г.Вернер та ін.) провідну роль у формуванні рельєфу відводили Світовому океану, то плутоністи (Д.Геттон та ін.) пов'язували рельєфотворення виключно з діяльністю внутрішніх сил Землі. Своєрідним компромісом у цій суперечці стали ідеї М.Ломоносова (1763 р.) про розвиток рельєфу як наслідок взаємодії ендогенних (внутрішніх) та екзогенних (зовнішніх) факторів Саме ці ідеї складають підвалини, сучасної геоморфології.
На початку XIX ст. засновник наукової геології Ч.Лайєль сформулював теорію безперервної еволюції рельєфу, теж вважаючи, що основні форми поверхні спочатку утворюються як наслідок рухів земної кори, а потім руйнуються і нівелюються під дією зовнішніх процесів. Саме Ч.Лайєль вперше назвав руйнівну діяльність денудацією.
У 1852 р. К.Науманн вперше вживає термін морфологія земної поверхні, який з часом і став основою назви науки про рельєф Землі (геоморфології).
Друга половина XIX ст. стала епохою нагромадження геоморфологічних знань. В цей час з'являються роботи з основ тектоніки і структурної геологи (Д.Дан, Е.Зюсс), обґрунтовується теорія материкових зледенінь (П.Кропоткін), аналізуються умови формування річкових долин (Ж.Сюррель, В.Докучаєв), проблеми площинного змиву (Д.Пауелл) та ін. Наприкінці минулого століття побачили світ перші узагальнюючі роботи, присвячені рельєфу (Ф.Ріхтгофен, О.Пенк, О.Павлов), які й стали головними підвалинами майбутньої науки.
Остаточне становлення геоморфології як самостійної галузі в системі наук про Землю пов'язують з іменами американця В.Девіса та німецького дослідника В.Пенка. Перший розробив вчення про геоморфологічні цикли (1899 р.), яке не втратило свого значення й сьогодні, а другий сформулював загальні основи морфологічного аналізу (1924 р.), де рельєф розглядається у взаємодії внутрішніх і зовнішніх сил.
Значний внесок у розвиток геоморфології зробив професор Московського
Loading...

 
 

Цікаве