WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Економічні райони України - Курсова робота

Економічні райони України - Курсова робота

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв'язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв'язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України "Про концепцію державної регіональної економічної політики", в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

Подальший розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

ІЄРАРХІЯ ЕКОНОМІЧНИХ РАЙОНІВ, ЇХ ОСНОВНІ ТИПИ

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обгрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів — галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. Їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300—500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) — це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутріобласних підрайонів.

Loading...

 
 

Цікаве