WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Міста та міська обрядовість - Реферат

Міста та міська обрядовість - Реферат

Воєводи і старости, власники міст і власники юридик, втручалися у міські справи, намагалися впливати на вибори складу магістратів, добивалися збільшення податків і повинностей, брали частину доходів на свою користь, конкурували з цехами виробами замкових майстрів або майстрів з юридик. Більшість привілеїв у містах Галичини вимагала, щоби міські магістрати складалися лише з католиків. Це закривало українцям доступ до влади в місті. Пізніше їх почали витісняти і з цехів більших галицьких міст. Навіть у невеличкому Миколаєві на Дністрі у межах мурів міста був лише костьол, а всі чотири церкви знаходилися на передмістях. За реальність міських свобод треба було боротися. Це зумовило високу активність міщан: від скарг і протестів на дії урядової адміністрації, якими заповнені гродські книги, до міських бунтів і активної підтримки козаків. Чисельність останніх у містах Київського, Чернігівського, Брацлавського і, почасти, Подільського воєводств з XVI ст. постійно зростала і часом сягала третини населення.

Активності потребувала і боротьба за інтереси міста, нові привілеї, право складу, мостові та шляхові мита. Міщан об'єднували цехові збори та свята, толоки і спільне виконання різних повинностей, часта оборона міст у часи майже безупинних ординських нападів, шляхетських наїздів і війн. Ці спільні інтереси консолідували поліетнічні громади. Часом у цехах було два цехмістри: католик і православний (поляк і українець). На цехові свята члени цеху заходили по черзі до церкви та костьолу. Така традиція існувала, наприклад, у гончарському цеху в Миколаєві на Дністрі.

Підмайстри перебували в конфлікті з майстрами, цехові ремісники — з партачами. Усім були вигідні ярмарки. Ярмаркове мито йшло переважно в міську скарбницю. Ярмарок розширював стіни міст до далеких незнаних країв. Кожне містечко мало привілей хоча б на один ярмарок, тривалість якого від 1 — 2 днів в XV — XVI ст. зросла до 2 — 3 тижнів у деяких містах у наступні періоди. Розширювали межі міст і цехові правила, що зобов'язували підмайстрів мандрувати на навчання і практику в інші міста. В пошуках кращої долі покидали свої домівки і партачі, переселяючись у новозасновані міста, де була надія вступити в цех.

У польських, литовських, українських і білоруських містах Магдебурзьке право мало свої особливості. За традицією, що почалася ще з княжих часів, війт не обирався, а призначався князем, королем або власником міста. Ця магістратура забезпечувалася частиною доходів від міських податків і мит, а також земельними володіннями. Війтівство ставало спадковим. У малих містечках у XVI — XVII ст. війтами почали ставити переважно шляхтичів. Міщани мусили з цим боротися. Від частих звернень до уряду про зміну війтів ця боротьба привела до простого перетворення війтівства у дохідні синекури з передачею реальних повноважень виборним лентвійтам. Якщо в західноукраїнських містах магістрати складалися з двох колегій — ради на чолі з бурмистром і судової лави на чолі з війтом, то у містах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств переважно не було окремого лавного суду. Міська рада і лава були об'єднані в одному магістраті, який очолював війт. З часом, особливо на сході України, членів ради (райців, радних, консулів) стали називати бурмистрами, а голову колегії — президуючим бурмистром, президентом. У Кам'янці окремі ради мали українська, польська і вірменська громади (вірменська громада існувала щонайменше з 1388 р.).

У XVII ст. своє самоуправління з окремим війтом дістає вірменська громада Бродів. Подібна ситуація бувала і у містах, які мали кількох власників. У XVI ст. колишня столиця одного з удільних князівств — Степань теж мала дві ради, причому у кожної з них існували привілеї на окремі ярмарки.

У переваленій більшості міст значну частину населення складали бідніші прошарки населення. Так, 1571 р. 304 київських міщан, майже третина тих, що платили податки, виплачувала в середньому від 2 до 6 грошів, тоді як більшість платила по 16 грошів, а багатші — до 3 золотих. А "комірники", які наймали помешкання, та "халупники", які жили в убогих халупах, часто не мали змоги платити навіть 1 — 2 гроші. В складному становищі були і передміщани, які не завжди могли отримати міське право. Окрім того, під час війн та наскоків їхні оселі найчастіше руйнувалися. Бідніші прошарки міського населення практично не мали надій скористатися перевагами міського права. Хоча право рекомендувало обирати людей середнього достатку, бо "багачі постійно поспільство тиранять і нищать ... убогі ж не приносять ніякої користі", на практиці владу у містах тримали лише багаті міщани.

Майже в коленому місті до оточеної мурами або валами центральної частини примикали передмістя, що найчастіше мало відрізнялися від сіл. Проте повинності передміщан на користь магістрату (або на користь власників земель, на яких виникли передмістя) перевалено були набагато легшими, ніж повинності селян-кріпаків. У передмістях більша частка населення, ніж в селах, була зайнята ремеслом і торгівлею. В багатьох відношеннях передмістя, здебільшого українські за складом населення, ставали своєрідним посередником в культурній взаємодії між містом і селом.

У першій половині XVII ст. у містах західних земель помітні ознаки стагнації і навіть занепаду, спричиненого значною мірою утвердженням панщинного ладу в навколишніх сільських округах. Натомість у Східній та Центральній Україні особливо швидкий розвиток міст припав на кінець XVI — першу половину XVII ст. Для міст південно-східних повітів, де були також сотні реєстрового козацтва, у другій чверті XVII ст. характерним стає співіснування міського і козацького управління. Мартин Ґруневеґ, який побував у Києві 1584 р., писав, що у Києві багато козаків, що вони охороняють Дніпро і продають чимало здобутих у походах на південь і північ товарів. Тимофій Вербицький, який в 1624 — 1628 рр. мав у Києві друкарню, був одночасно київським міщанином і товаришем Війська Запорозького (очевидно, реєстровим козаком), ходив у військові походи. Із зміцненням козацтва, зростав його вплив на економічне, політичне і культурне леиття міст, насамперед наддніпрянських.

Специфіка міст окремих реґіонів. Свою специфіку мав розвиток міст на Закарпатті, що входило до складу Угорського королівства. Західна частина Закарпаття (жупа Берег) входила до Галицько-Волинської держави близько 1280 — 1320 рр. Жупан Берега Григорій у грамоті 1299 р. прямо називав себе "урядником Лева, князя руського". Ранній герб Львова — крокуючий лев повністю збігається з гербом центра жупи — Берегова (Лампертсаса), яким місто користувалося щонайменше з першої половини XIV ст.

Лев Данилович міг надати герб своєї столиці центру нових володінь за Карпатами. Однак Берегово (Лампертсас, з 1504 р. Береґсас) продовжувало залишатися містом німецьких (саксонських) колоністів, угорців та сербів (раців), які переселилися сюди в другій половині XV ст. Німецька і сербська громади вже з XVI ст. були значною мірою змадяризованими. Переважно католицьким (німецьким та угорським) було міське населення і Тячева, Вишкова, Хуста, Севлюша, Виноградова. Українське (русинське) населення було численнішим в Мукачеві (Мункачі), де в 1393 — 1416 рр. отримало підтримку князя Федора Коріятовича та його дружини Ольги, і в Ужгороді (Унгварі). Хуст та Вишково з 1329 р. мали статус коронних міст, решта були приватновласницькими містами. В Угорщині права міського населення були обмеженими: верхівка адміністрації — староста і судді призначались, міське право мала незначна частина жителів. За участь у повстанні Дьєрдя Дожі 1514р. більшість закарпатських міст на довший час була позбавлена міського статусу.

З кінця XIV ст. Чернівці та Хотин входили до складу Молдавського князівства. Обидва міста лежали на головних торговельних шляхах і були значними торговельними центрами, а хотинський ярмарок — одним з найбільших у князівстві. Активна участь в торгівлі зі Львовом, Кам'янцем та іншими українськими містами, вживання української мови у діловодстві Молдови, спільна релігія з молдовським населенням робили становище українських міщан Шипинської землі (Північної Буковини) до певної міри кращим, ніж у сусідніх подільських містах. Хотин і Чернівці управлялися старостами, призначеними господарями Молдови. Вони були центрами однойменних повітів. Про самоврядування буковинських міст даних нема.

Дещо інакше розвивалися міста Причорномор'я. Приблизно наприкінці XIII — на початку XIV ст. асимілювалися рештки руського населення Тмутаракані і Таманського півострова. Старі візантійські центри Криму — Херсонес, Феодосія, Судак, Алустон та ін. залишалися поліетнічними, за перевагою грецького етносу. У XIII ст. до Криму почали переселятись вірмени, які осіли переважно в містах східної частини півострова. Грецьке населення становило більшість і в містах князівства Феодоро у центральній частині гірського Криму (XIII ст. — 1475). З середини XIII ст. і до останньої чверті XV ст. основні кримські порти, а також Тана (Азов) і Монкастро (Білгород), перебували в руках італійських торговельних республік Генуї та Венеції. Генуезькі колонії підпорядковувалися Кафі (Феодосії). У другій половині XV ст. у цьому місті налічувалося до 8 тис. будинків з населенням до 70 тис. осіб, в числі якого дві третини становили вірмени, решту — греки, євреї, італійці (близько 1 тис), волохи, поляки (в їхнє число генуезці включали й українців, білорусів та литовців), грузини, мінгрели і сарацини (під останньою назвою італійці об'єднували мусульманські народи).

Loading...

 
 

Цікаве