WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Міста та міська обрядовість - Реферат

Міста та міська обрядовість - Реферат

Міське право й економіка. До і після монгольської навали значна частина міст керувалася звичаєвим правом. У великокняжих містах міську владу очолювали війти, які мали "слуг міських", а також раду ("старші"). У приватновласницьких та церковних містах власника представляв намісник, урядник або тивун. Відомі з деяких джерел зібрання міських громад для вирішення найважливіших питань можна вважати продовженням розвитку інституту віча.

Запрошені німецькі колоністи отримували так зване німецьке право. Сформоване на межі XII — XIII ст. Магдебурзьке міське право в українських містах дістало перевагу над іншими різновидами німецького права (кульмським, або хелмінським, та шредським). Основою Маґдебурзького права був привілей магдебурзького архієпископа 1188 р. і постанови суду шеффенів (лавників) Маґдебурга. Це право декларувало звільнення міщан від юрисдикції феодалів, давало міщанам — власникам нерухомого майна — самоврядування і суверенітет над територією міських земель. Можна припускати, що однією з перших отримала Маґдебурзьке право німецька колонія у Львові за князя Льва Даниловича. Її війтом був Бертольд Штехер. Не виключено, що таке право дістала і німецька колонія у Володимирі, а її війтом був Маркольт. Цей Маркольт 1269 р. приймав у себе у Володимирі князів Василька Романовича, Льва Даниловича та Войшелка Міндовґовича. Серед грамот Льва Даниловича є одна, яку деякі дослідники визнають автентичною. Це грамота Іоанну на війтівство у Перемишлі, яке разом з кам'яною церквою уступалося війтові за "дві гривні золота і сорок поставів сукна". "А містичі ніхто не імеєт судити токмо войт по немічьскому праву... нікто самого не імеєт звати на суд лише пред князя, а оний князь самого імеєт судити c войтами по войтовському праву".

Поступово маґдебурзьке право поширювалося на всіх повноправних мешканців того чи іншого міста. Статутні грамоти-привілеї на Маґдебурзьке право починалися зі скасування чинних норм звичаєвого, руського чи литовського права, а також проголошення факту звільнення міщан з-під юрисдикції княжої чи королівської адміністрації.

В українських містах часто Маґдебурзьке право співіснувало з місцевим звичаєвим правом. Грамота Казимира III 1356 р. про надання Маґдебурзького права Львову фіксує існуючу практику, дозволяючи вірменам, євреям, сарацинам, татарам і русинам судитися за своїми правами, але під головуванням міського війта. Маґдебурзьке право 1339 р. отримав Сянок (від галицько-волинського князя Юрія II), 1374 р. — Кам'янець, 1390 р. — Берестя, 1396 р. — Холм, 1432 р. — Луцьк, 1494 — 1497 рр. — Київ, 1498 р. — Дубно, наприкінці XV ст. — Рівне і Перемишль. У XVI — XVII ст. Магдебурзьке право здобула переважна більшість українських міст, причому в Галичині воно, як правило, надавало істотні привілеї католикам, натомість на Волині, Київщині, Східному Поділлі самоврядні органи залишилися в руках української більшості міщан. Всюди повноправними міщанами — громадянами міста були ті, хто володів будинками в межах міста і отримав відповідний статус. Надання прав міщанина — "прийняття міського права" — було спрощеним для синів міщан, в інших випадках потребувало дотримання низки умов. Серед тих, хто мав міське право, виділяються патриціат (ті, в чиїх руках зосереджувалися самоврядні установи) і поспільство. На нижньому щаблі соціальної драбини були наймані працівники (серед них фірмани, сторожі, численні слуги), ще нижче — непродуктивне населення — волоцюги-"люзні", або "гультяї", а далі — жебраки, інваліди, невиліковно хворі. Створювані для двох останніх категорій "шпиталі" (фактично притулки для непрацездатних) могли охопити лише незначну їхню частину.

Крім міст, що існували в державних маєтках ("королівщинах"), почали виникати міста у приватних маєтках магнатів і шляхтичів. Цим містам власники дозволяли мати органи самоврядування подібні до тих, що діяли в містах з повним Маґдебурзьким правом. Звичайно, повновладним господарем залишався власник, і його суд або суд його управителя мав повну перевагу над судом магістрату. З часом старости (магнати, яким королі надавали управління старостами — комплексами королівських маєтків на території певного повіту) привласнили щодо королівських міст таку владу, що мало відрізнялася від влади власників приватних міст.

З погіршенням економічної кон'юнктури у містах з'являлося дедалі більше церковних і приватних юридик, тобто територій (кварталів, частин міста або вулиць), які знаходилися під юрисдикцією різних феодальних сеньйорів, світських або духовних. Найбільші з них з часом, всупереч опорові верхівки міщан, влаштовували внутрішнє самоврядування.

Що було головним в тодішньому статусі міщан самоврядних міст? Формула "повітря міста робить людину вільною" частково справедлива і для українських міст. І в українських містах міщанин вважався особисто вільною людиною. Його залежність обмежувалася сплатою податків і виконанням повинностей, переважно на користь міста, з ремонту шляхів, укріплень чи іншої загальноміської власності. Не лише привілеї великим торговим містам, а й привілеї маленьким містечкам містили спеціальні застереження щодо цього. Так, королівський маґдебурзький привілей 1570 р. на заснування міста Миколаєва на Дністрі зазначав: "і визволити всіх міщан і передміщан, котрі там жити будуть, від всякої влади, юрисдикції і зверхності, всіх загалом і кожного зосібна, воєвод, каштелянів, старост, державців, бурґграфів, підкоморських суддів, підсудків, возних і інших службових осіб королівства нашого, тим способом, що не перед ними або перед ким-небудь з них про привілеї або злочини всякі, як малі, так і великі, навіть злодійство і мужевбивство, відсічення членів і інші злочини, не будуть закликані відповідати, а ні жодних вин платити не будуть повинні, лиш перед війтом своїм. А війтові, на той час будучому... не інакше ніж на право німецьке спираючись, мають відповідати. І тому війтові... у всіх названих злочинах головних і всяких інших судити, на смерть карати, карати стинанням, міць і всяку можливість даємо, так як те право німецьке у всіх своїх пунктах, статтях і артикулах передбачає".

Селянин-підданий, який прожив у місті певний час і став хоча б халупником чи комірником, міг розраховувати на особисту свободу. А за це варто було не щадити свого життя. Характерно, що це право захищали і жителі невеликих міст. Так, 1566 р. війт волинського містечка Рожище Луцького повіту Станіслав Янковський відмовився повернути таких селян-втікачів. Він наказав міщанам озброїтись і вигнати з Рожища панських слуг, які прибули за втікачами. Намагаючись повернути втікачів-підданих, власники нерідко зверталися у міські суди, але часто без успіху.

Найбільше податків платили ті, хто мав будинки на ринку, далі ті, хто мав будинки на прилеглих вулицях і передмістях. Халупники і комірники переважно не платили, а лише несли міські повинності. Міщани платили так званий шос, який стягався пропорційно до розмірів нерухомого і рухомого майна. Поля, городи, сади і пасовиська були значною підпорою для міщан. Ремесло і торгівля могли прогодувати далеко не кожного. Кількість міської землі була обмеженою, вона надавалась спеціальними привілеями. Привілеї регламентували й інші плати та повинності міщан: від цехів, крамниць, торгівлі, "куничне", "гребельне" і т. д. Крім того, митами обкладався проїзд через шляхи, мости і переправи. Обтяжливою була і військова повинність, натомість міщани східних і південно-східних земель цінували право організувати військову самооборону.

Значні податки (переважно "єврейське поголовне", а також оплату за оренду корчем чи млинів і проценти за позичені гроші) сплачувало єврейське населення. Порівняно великі єврейські квартали виникали в містах західних земель вже в XV — XVI ст., на східних землях — з початку XVII ст. Єврейське населення не мало прав у міському самоврядуванні, але могло мати окремі самоврядні органи і суди при релігійних громадах.

Міста приносили значні прибутки їхнім власникам та державній скарбниці. Тримати міста було вигідно, а привабити населення могли лише привілеї. Тому власники міст упродовж XVI — XVII ст. добиваються надання права і додаткових привілеїв для своїх міст, звільнення від певних податків і мит або призначення нових мит на користь своїх міст. Доходило до того, що міста інколи засновувалися на королівських землях без відповідного привілею. 1569 р. Мацей Чернієвський, покликаний доглядати королівські бори, самочинно заснував в них місто Розділ. Вироки уряду в 1571 і 1576 рр. констатували розміри збитків скарбниці, але так і не відібрали місто у порушника. Міста приносили чистий прибуток, на їхнє утримання ні уряд, ні власники не витрачали грошей. Організм міста був здатний до самовідродження. Єдиним, що робили уряд або власник для спустошених ворогом чи погорілих міст, було зменшення або скасування податків на 5 — 20 років. Такі ж привілеї отримували і новозасновані міста.

Loading...

 
 

Цікаве