WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Міста та міська обрядовість - Реферат

Міста та міська обрядовість - Реферат

Міста та міська обрядовість

Міста та їхнє населення. Характерною рисою культурного життя був взаємовплив міського і сільського населення. Міста ставали осередками фахової, "високої" культури. В культурі побутовій ранні міста багато взяли від сіл, але згодом стали впливати на культуру селян, хоч дещо з неї й надалі переймали.

У науці немає загальноприйнятих критеріїв виділення міст як типу поселень. Більшість дослідників бачать в містах насамперед торговельно-ремісничі центри, забуваючи про постійний зв'язок міст з сільськогосподарською округою. З кінця XIV ст. містом вважався населений пункт, що мав юридичний статус міста (королівське або княже, приватновласницьке або церковне, на Маґдебурзькому або звичаєвому праві), а його населення належало до соціального стану міщан. Окрім юридичних документів чи літописних свідчень належності міського характеру поселень, можна вказати на такі ознаки, спільні для міст: більша, ніж у селах, густота населення і щільність забудови; специфіка економічних функцій; розвиненість товарних відносин: на відміну від села, життя без грошей в місті було неможливе або майже неможливе; більша диференціація населення в соціальному та національному відношенні.

У багатьох випадках, хоч і не завжди, до цих ознак можна додати наявність укріплень, появу поблизу укріпленої частини посадів, приміських слобід та боярських (пізніше шляхетських і магнатських) дільниць-супутників як історичних частин розвитку міста.

Виходячи з цих ознак, на середину XIII ст. відомі щонайменше 54 міста у Київській землі, 75 — Чернігівській, 28 — Переяславській, 95 — Волинській, 52 — Галицькій. Очевидно, що значна частина міст не зафіксована в збережених до наших днів джерелах. Частина міст не відродилася після монгольської навали, але вже з XIV ст. почалося зростання міст, чому передовсім сприяв правовий статус міщан. На середину XVII ст. на землях України було близько 1100 міст і містечок. За картотекою, укладеною автором (яка не є вичерпною), у Руському воєводстві їх було 205, Белзькому — 52, Волинському — 178, Подільському — 109, Брацлавському — 122, Київському — 292, Чернігівському — 68. 9 міст відомо на Буковині та 11 — на Закарпатті, більше десятка міст — у Криму.

На території цих міст було від кількох десятків до кількох сотень будинків. Міста переживали часи піднесення і спадів. Так, за оцінками дослідників, населення Києва до 1240 р. становило близько 60 тис. осіб, на думку Плано Карпіні, в 1246 — 47 рр. залишилося тільки 200 житлових будинків, а за переписом 1552 р. лише на Подолі було понад 500 дворів. На середину XVII ст. місто мало не менше, як 10 тис. населення. До найбільших міст на початку XIII ст. належали Чернігів, Галич, Василів (Київський, пізніше Васильків), Переяслав, Білгород, Вишгород, Володимир. У таких містах, як Новгород-Сіверський, Городець-Остерський, Звенигород, Луцьк, Перемишль, Любеч могло проживати 3 — 5 тис., у більшості міст — від 300 до 1 тис. осіб. Княжий Львів у XIV ст. міг мати до 3 тис. мешканців, на початку XV ст. — близько 10 тис., у першій половині XVII ст., за досить традиційними джерельними даними, населення міста становило — 25 — 30 тис. осіб. Окрім Львова, активно зростало з кінця XIV до середини XVII ст. населення Кам'янця і Луцька. Для XVI ст. населення міст можна підрахувати, виходячи з числа дворів.

У Кам'янці жило близько 8 тис., Брацлаві та Крем'янці — близько 5 тис., Луцьку — 4 тис, у Володимирі, Дубні, Винниці, Збаражі, Житомирі, Каневі, Ковелі, Костянтинові, Литовежі, Олиці, Острозі, Степані, Торчині, Турійську, Перемишлі і Сяноку — близько 2 — 4 тис., в більшості малих міст та містечок — від 200 до 2 тис. жителів.

Міста Київської Русі включали двори феодалів, що були своєрідними юридиками (тобто не підлягали міській адміністрації і не виконували повинностей на користь міста) і на яких жили представники княжої чи боярської адміністрації (тіуни, гридні, отроки, дітські, ключники, вірники, ємці, митники) і залежне населення (рядовичі-ремісники, челядники, закупи, половники, пущеники, задушні люди, прощеники). У більшості випадків ці двори виникали як супутники міст зі своїми укріпленнями та храмами. Юридиками, в пізнішому значенні цього слова, були собори та монастирі зі своїми територіями і залежним населенням. Від податків і повинностей, напевно, звільнялися і садиби княжих дружинників. Власне, міське населення складалося з міської верхівки (старці градські), середнього прошарку (гості, тобто купці, майстри-ремісники, їхні учні) та міської бідноти (гулящі люди, убогі люди, сироти, ізгої і взагалі — люди поза правом). Ці три категорії власне міського населення збереглися, змінюючи свої назви, впродовж усього досліджуваного періоду. Повинності на користь міста несли, в основному, перші дві категорії, міські низи залучалися до них епізодично, переважно для ремонту укріплень і доріг.

Пізніше у складі біднішої верстви виділилися групи комірників (проживали "в комірному — як піднаймачі) і халупників (мали хати на чужому ґрунті), які платили і податки.

Статус міської верхівки і повноправних містичів, які пізніше почали називатися міщанами, був високим з моменту виникнення міст. Незважаючи на встановлення над ними контролю з боку княжої влади в особі посадників, тіунів, міських та інших урядників, міста значною мірою залишалися автономними, а інститут віча, принаймні в деяких з них, діяв ще у XIV ст. За свідченнями літописців, традиційні віча не мали характеру неорганізованих загальних зборів. Так, на вічі, що скликав у Києві великий князь Ізяслав Мстиславич, шукаючи підтримки проти Ольговичів, жителі зібралися у дворі собору св. Софії. Коли прибув князівський посланець, його вислухали у повній тиші. Керували вічем митрополит і тисяцький.

Деякі історики вважають, що з часом віче повністю перейшло до рук боярсько-бюргерської олігархії, а його єдиним реліктовим демократичним елементом залишилася відкритість доступу на віче, що відбувалось просто неба. Групи містичів мали можливість криками схвалення або осуду підтримувати ілюзії щодо особистої участі в управлінні. Цей висновок спростовується вічовою формулою: "від бояр, і від житьїх людей, і купців, і від чорних людей", що відбиває склад представництва цього виборного міського органу. Вічова діяльність характерна не лише для великих міст. Є підстави припускати наявність вічових зібрань у Переяславі, Звенигороді, містах Посем'я, Бересті та волинських містах. З другої половини XII ст. збільшилась соціальна вага ремісничо-торговельної і фінансової верхівки міст, яка ставала визначальною, а часом і вирішальною силою в політичній боротьбі.

За підрахунками Б. Рибакова, у Київській Русі XIII ст. відомо не менш як 64 ремісничих спеціальностей. Враховуючи доповнення М. Тихомирова, їхнє число можна збільшити до 78. П. Сас для українських міст середини XVI ст. налічує 133 ремісничі спеціальності. У дальшому розвиток техніки приводив і до збільшення числа фахів. Вдосконалювались і форми організації ремесла. У джерелах згадуються об'єднання городників, які ставили городні (стіни) у Вишгороді, старшина "дереводілів". Концентрація ремісників певних професій в окремих кварталах (урочища "Гончарі", "Кожум'яки", "Ковалі") — теж одна з передумов виникнення ремісничих об'єднань. У поділі міських сотень на ряди можна бачити аналогії з організацією ремесла в азіатських містах, де кожен цех мав свій ряд майстерень, що одночасно були й крамницями. Хоча ряд міг означати і шеренгу в міському ополченні, яку займали представники одної професії. Це також є свідченням того, що у XIII ст. ремісники у містах вже просувалися до корпоративної організації. Княжі тамги (знаки) на ремісничих виробах вказують не лише на князівські майстерні, де ремісники-рядовичі працювали на ринок, а й на ймовірність існування у великих містах ремісницьких об'єднань на зразок візантійських. Конкуренція з боку організованого князівського виробництва теж могла стимулювати перетворення поселень ремісників однієї спеціальності у своєрідні територіальні громади. Зовнішніми ознаками такого об'єднання на першому етапі були спільні бенкети в певні дні року, переважно на честь святого патрона, побудова патрональної церкви. Можливо, що такі об'єднання отримували і княжі статутні грамоти.

З розвитком Магдебурзького права організація цехового ремесла дістала свого логічного продовження і була закріплена у цехових статутах і привілеях.

У прикордонних торговельних центрах почали виникати квартали іноземців, іноді зі своїми церквами. Єврейські поселенці в окремих містах на шляху з Булгара до Перемишля були вже в X — XI ст., а може й раніше. Так само рано з'явилися варязькі поселенці вздовж Дніпровського шляху. Після монгольської навали князі, особливо західних земель, почали стимулювати появу німецьких колоній, пізніше караїмських і вірменських. У деяких містах оселялися і татари. З XIV ст. польський уряд створював сприятливі умови для поселення в містах Галицької землі католицьких поселенців, спершу німців, а пізніше головно поляків. Великі міста, особливо на західних землях, перетворювалися на поліетнічні громади з різними релігійними конфесіями, різними політичними уподобаннями і різною ментальністю, змушеними жити в одному замкненому середовищі і боронити спільні інтереси. Одноріднішим було населення малих міст, особливо у східних регіонах. Становище ускладнювалося тим, що протекційна політика уряду щодо колоністів супроводжувалась наступом на права корінного українського населення, насамперед у містах Галичини і Закарпаття.

Loading...

 
 

Цікаве