WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Зародження промисловості Донбасу - Реферат

Зародження промисловості Донбасу - Реферат

І хоча виконання цього розпорядження було пов'язане з багатьма труднощами, все ж таки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським сином Я.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України "для городового строения", а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 - з Чугуєва і 12 - з Харкова для поселення [14]. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістю Я.Філімонов також дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто в районі Маяцького озера.

Після побудови містечка Маяки воєводі надійшла царська грамота, в якій указувалося завести соляні варниці на Торі і варити сіль на "государя". Для влаштування варниць на Тор наказали доставити з Єльця 100 казанів [15]. Будівництво казенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовим на Тор 27 травня 1664 р. відправили для "оберігання від приходу військових людей" 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15 "целовальников" (службовців) . Щоправда, з Єльця доставили лише 40 казанів та інший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцова наварили 5558 пудів солі, з яких 5158 відправили до Бєлгорода [16].

У 1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах за літо виварили 9331 пуд солі. З них 7211 відправили до Бєлгорода [17]. Складені Тітовим "строельные книги" (описи) містечка Маяки і соляних варниць при Торських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння. Останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджих солеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська, Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви, Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська, Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв і їх робітних людей, а 95 казанів не експлуатувалося - хазяї і роботні люди роз'їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. За повідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торські озера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з Лівобережної України приїжджало до 10 тис. і більше осіб і варили вони сіль "как каво доволь возьмет, недели по 2 и по 3" [18].

Однак, як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цього крилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць робітними людьми, але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху до промислів і з промислів додому. Особливо почастішали вони під час російсько-турецької війни 1673-1681 рр. Тому у 1676 р. на Тор було споряджено спеціальну експедицію з дорученням збудувати при соляних озерах місто Соляне та призвати до нього поселенців із-за Дніпра. У січні наступного року тут уже проживало 245 "черкас", а інші продовжували приходити і селитися. Під час побудови в 1679-1681 рр. Ізюмської укріпленої лінії на Тор було відряджено бєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення і подати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Обстеживши місцевість, він дійшов висновку про необхідність побудови цілої системи укріплень для захисту наявних в межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінця поселень і солепромисловців, що приїжджали на Тор за сіллю [19].

У 1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якій пропонувалося "для захисту від нападів військових людей... від міста Ізюма... вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, по Торцю (Сухий Торець - В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець - В.П.) насипати земляний вал і збудувати різні дерев'яні укріплення, де які можливо, а від гирла Торця лівим берегом Тору до впадіння в Донець - земляні укріплення; містечко Маяки перенести до гирла р. Тор " [20].

Відписка воєводи і "строельная книга" (звіт харківського полковника Г.Дінця, під керівництвом якого виконувалися роботи) свідчать, що більша частина запланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилих людей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишилася незавершеною. В ході її зведення у межиріччі Казенного Торця й Сіверського Дінця збудували ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст. Козацької пристані, яке на перших порах називали просто Городок, а з початку XVIII ст. (після перенесення його на більш підвищену місцевість) і понині за ним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов'янського району Донецької області). У ньому передбачалося поселити маячан, але вони, посилаючись на те, що "кормятся" доставкою дров на соляні промисли, відмовилися переселятися. Тому призначено було осадчим Городка С.Бронку, який і став "скликати" мешканців до нового містечка [21]. Зведенням Торської лінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торські соляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянку південного кордону, через яку до центру Росії вела найкоротша з Криму дорога - Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі Війська Запорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженнях під назвою Барвінківської стінки.

Постійна загроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі в Торських соляних озерах змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерела з більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначили те, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. У результаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного були розвідані соляні джерела на правому березі Чорного Жеребця, а згодом і на лівому. До 1690 року по обидва боки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеваріння на Чорному Жеребці започаткувало нинішні населені пункти: Торське і Кіровськ Краснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковник Ф.Шидловський почав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, на лівому боці Дінця, на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селу Заводи Харківської області.

Щодо початку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нинішнього м. Артемівська Донецької області), то із матеріалів суперечок донських і слобідських козаків можна дійти висновку, що вони були відкриті козаками Сухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця - нині с.Ямпіль Донецької області) в 1683 р. [22, с.63-67] З 1697 р., після зруйнування татарами соляних варниць на Торі, розпочався масовий перехід торян, маячан і райгородців на Бахмут, оскільки місцева ропа виявилась майже втричі вищою за концентрацією солі від торської. У 1701 р. вони уже побудували на Бахмуті свої варниці, а через рік звернулися до російського уряду за дозволом збудувати острог, щоб можна було захиститися від нападів "воїнських людей". У складеному у 1703 р. першому описі містечка зазначається, що "на новооселеному місці на р.Бахмут росіян - торських і маяцьких мешканців - 36 осіб, черкас Ізюмського полку - торян і маячан - 112 осіб, донських козаків - 2, тай ті зайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор і землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, з яких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 - мешканцям південно-західних міст Росії [23].

У лютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському про відписку промислів "на великого государя". Рішення уряду передати казні Бахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але й приїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку 1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початку повстання донських козаків під його керівництвом [24].

Зруйнування Бахмутських соляних промислів і самого м. Бахмут під час повстання сприяло розширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських, де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуже низької концентрації і виварку солі незабаром тут було припинено [25]. На Торських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тут нараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а в останніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутських заводів надавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, що переселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося у липні 1709 р. за вказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеці під Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядився відновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р. тут уже казенну сіль виварювали на 187 сковородах [26].

Loading...

 
 

Цікаве