WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем) - Реферат

Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем) - Реферат

на майбутнє у великій залежності від земель своїх сусідів, головно-ж від багатої хлібом України" [5]. Залежність цю ми бачимо з польсько-українських відносин. Польща промислово розвиватися почала дуже пізно, порівняно з такими країни Європи, як Німеччина, Франці, Англія, Голландія та Чехія, через що не могла витримати конкуренції з ними. Якщо Франці, Англія, Голландія для скріплення своєї економічної сили та зрідження населення утворили колонії на інших материках та островах, то Німеччина з Чехією (оскільки вони не змогли сперечатись з ними на морі) поширили свої границі на схід ціною польського етнографічного організму. Неспроможність поляків дати відсіч німцям і чехам спричинила втрату своєї західної території, проте спрямувала їхній наступ на схід - на нас.
Натиск польського етнографічного й політичного організму на західну українську границю почався ще перед XI століттям. Він ішов вперто вперед і робив великі поступи. Раніше, українські поселення доходили до річки Вісли, про що зазначає В. О. Ґеринович основі даних з руських літописів: "А саме в записі княгині Ольги згадується, що руські землі простягаються далеко аж під Краків" [3]. Проте найяскравішим доказом приналежності правого берега річки Вісли до України В. О. Ґеринович вважає часті війни українських князів за західний кордон: "Впрочім, найкрасшим доказом великої западности української етноґрафічної лінії є змагання князів, аби і політичну лінію пересунути там, де була етноґрафічна" [2, 5]. З історії ми знаємо, що війни проходили із змінним успіхом: то пересувалася польська політична межа по Західний Буг, то знову до Вісли - українська. Крім руських літописів про знаходження польсько-української етнографічної лінії поблизу Вісли свідчать й інші документи, зокрема фундаційний документ 1505 року, силою якого польський король зносить польські й руські права місцевості Цмелів. На українське походження міста Люблін вказує православне братство, на конто якого робили записи місцеві, так і околишні українці.
Ще одним доказом вище є те, що у традиціях українського народу Вісла залишилася символом української етнографічної границі. Наприклад, це видно із слів Хмельницького, який вважав межу православної Руси по Люблін і Краків у проекті поділу Польщі в 1657 році, а також з угоди гетьмана Дорошенка з Туреччиною.
Польський наступ на українські землі, як зазначає В. О. Ґеринович, ішов трьома важливими антропогеографічними смугами: "…вздовж багатого копалинами Підкарпаття, старого торговельного шляху на Перемишль і Львів і шляхом врожайного ґрунту на Люблин і Волинь. Історичні відносини на протязі довгих віків так складалися, що скріплені на затишші Поляки могли виступити з великою політичною, економичною, культурною й національною перевагою й відтиснути український елемент далеко в глибину його орґанізму, увійти у нього далекими півостровами та нанизати його численними етноґрафічними островами" [2, 3].
В експансії Польщі на українські землі В. О. Ґеринович виділяє такі головні моменти:
· зайняття найважливіших адміністративних і торговельних центрів, земель з найродючішими ґрунтами, що створювало плацдарми для польського наступу;
· підтримка свого наступу політично, шляхом усунення українців від керівних посад, що спричинило упадок братств, закриття шкіл та ін;
· заручення підтримкою церкви, внаслідок чого католицизм став "тараном польскости на схід" [3];
· намагання змішати населення, що мало своїм наслідком спольщення.
Ці напрямки польського наступу спричинили до погіршення економічного, політичного і соціального становища українців на своїй рідній землі, через що говорити по-українськи, бути українцем, а тим більше православним, стало не престижним явищем. А хто розмовляв українською мовою чи був православним, зазнавав утисків. Під час війни на суміжних з Польщею землях українці боялися розмовляти рідною мовою, щоб їх не сприйняли за ворожий елемент. Ось так писав В. О. Ґеринович із власних спостережень: "…Наверх рідко почути тут українську мову. Чому? Війна. Польська мова стала якоюсь упривілійованішою, що в поняттю народа надає їй деяку святість. Тож говорив нею кожний, бо думав, що вона стане за талісман… … Українську мову стрічав нарід радо. Коли почули люде проповідь польового священника - плакали. "Та ж, ви так говорите боже слово, - як ми". Раділи найбільше старі, оповідали, й то такою м'якенькою мовою, що раділо серце її слухати. Молоді - бояли ся. Думали, що вживається підступу. Тож говорили ломаною польщиною. Маю вражіннє, що рідну мову понижено, а в народ вмовлено, що вона є виразом зради" [4].
За приблизно 1000 літ посунувся польський етнографічний організм в глибину української етнографічної території пересічно на 109 кілометрів, опанував найважніші і найцінніші позиції на західних просторах України та увійшов глибокими затоками в український організм. На цьому не обмежився польський наступ у східному українському напрямі. Він нанизав своїми сильними островами Галичину, Холмщину, Волинь, Поділля, Буковину і незначними дійшов аж до самого Дніпра. Оці явища В. О. Ґеринович називав безумовними успіхами польського наступу.
Сучасну українсько-польську етнографічну границю В. О. Ґеринович подає так: "Українсько-польська етнографічна границя починається коло села Шляхтової, що лежить над Руським потоком. Воно (село) є найдальше до заходу висуненою українською місцевиною. Від Шляхтової йде згадана етноґрафічна межа до сходу приблизно лінією містечок: Північної, Грибова, Горлиць, Жмигорода, Дуклі, Риманова, Заршина і коло Сянока доходить до ріки Сяна. Ним іде вона до Дубецька, де його покидає і в напрямі північного сходу осягає Радимно над Сяном. Відси біжить на схід від лінії міст: Білгорая, Щебрешина, Замостя, Красностава, Любартова, Радина, Лукова, Дорогичина і Більська, коло якого на північно-східній стороні доходить до ріки Нарви" [7].
Рис.1. Західна українська границя за В.Гериновичем [4].
Основними показниками, якими користувався В. О. Ґеринович при визначенні українсько-польської етнографічної границі, є відсотковий склад населення, взятий з австрійських та російських переписів, релігійний стан населення та власні спостереження [4, 7, 8].
Слід звернути увагу на те, що В. О. Ґеринович повністю не довірився ні польській, ні російській статистиці, а аналізував етнічний склад населення у комплексі з релігійними та мовними ознаками.
Українсько-румунська етнографічна границя в своєму складі має численні острови, через що проф. В. О. Ґеринович провів лінію серединою них. Довжину українсько-румунської етнографічної межі на просторі від Ізмаїла до Полади В. О. Ґеринович визначив у 1500 кілометрів. Тягнеться українська етнографічна границя від Ізмаїла в напрямі північного сходу до міста Білгорода, дальше - до Новоселиці, що находиться на давньому російсько-австрійському кордоні, до устя Ревта, наОргіїв і Більці та вододілом Дністра й Прута до Новоселиці. Від цієї останньої місцевості повертає вона до півдня - на Серет і Радівці, при цьому описує глибокий вигин, залишаючи з українського боку столицю Буковини Чернівці. Далі йде вона на південний захід
Loading...

 
 

Цікаве