WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Історичні виміри української географії - Реферат

Історичні виміри української географії - Реферат

нового часу (XV ст. - остання чверть XVII ст.), 4) нового часу (остання чверть XVIII ст. - кінець XIX ст.), 5) зародження сучасної географії (кінець XIX ст. - початок XX ст.), 6) найновішого часу (1918 - 1945 рр.), 7) сучасний період (з 1945 р.). Ця періодизація дуже непослідовна (взято різні основи періодизації).
Англійські вчені П. Джеймс та Дж. Мартін у книзі "Всі можливі світи. Історія географічних ідей" (Нью-Йорк - Лондон, 1981) подають таку періодизацію в історії географічної науки: 1) класичний період (від древніх греків до кінця XVIII ст. - початку XIX ст., тобто до О. Гумбольдта і К. Ріттера); 2) новий період (від початку XIX ст. до 60-х років XX ст.); 3) сучасний період (починаючи з 60-х років XX століття). Нами зроблено спробу виділити теж три періоди, але з деякими іншими часовими рамками: 1) класичний (від стародавніх часів до кінця XVII ст.); 2) новий (XVIII - перша половина XIX ст.); 3) новітній (від другої половини XIX ст.). Як бачимо, тут класичний період на ціле століття скорочено порівняно з таким же класифікації названих англійських вчених. Крім того, у класичному періоді виділяємо: а) давньогрецький, б) арабський (IX-XV ст.), в) період Великих географічних відкриттів (кінець XV ст. - кінець XVII ст.); а в новітньому періоді - такі часові відрізки: а) від 70-х років XIX ст. до Першої світової війни; б) міжвоєнний; в) після Другої світової війни і до нашого часу. На нашу думку, така періодизація більш повно враховує внутрішню логіку розвитку самої географічної науки.
Що ж стосується історії розвитку української географії і географії України, то тут, по суті, існує єдина спроба проф. Ярослава Жупанського. У праці "Історія географії в Україні" (Львів, 1997) він пропонує наступну її періодизацію: 1) стародавні часи, 2) часи Київської держави, 3) період середньовіччя (до кінця XVIII ст.), 4) нові часи, 5) новітні часи. Ця перша спроба заслуговує на увагу, хоч за назвами періодів вона не є бездоганною. Зокрема, часи Київської держави належать до середньовіччя, тому другий період мав би входити складовою частиною у третій (або ж третій слід було назвати інакше).
При періодизації історії будь-якої національної географії дуже важливо простежити, як окремі періоди її розвитку кореспондуються з відповідними періодами в розвитку світової, європейської географії чи географії країн-сусідів. В останньому випадку для української географії суттєвою є кореляція з періодизацією історії польської, російської і особливо німецької географії, яка до ІІ світової війни була найбільш розвиненою в Європі і світі. Слід мати на увазі, що периферійне положення України (просторовий чинник) нерідко призводив і до часового запізнення в розвитку певних географічних ідей у самій українській географії, а дослідження території України здійснювали географи країн-окупантів.
Для історії географії як науки особливе значення має дослідження джерел географічної інформації і персоналій.
Джерела географічної інформації в історії української географії та історії географії України надзвичайно різноманітні. Можна виділити декілька їх груп (подаємо на прикладі джерел інформації соціально-економічної географії):
1) описи подорожей мандрівників (вчених, купців, дипломатів, релігійних діячів тощо). Література в цій групі дуже багата, особливо для середньовічних часів (П. Алепський, Ульріх фон Вердум, В. Григорович-Барський та ін.). Багато з цих описів зібрані Володимиром Січинським у книзі "Чужинці про Україну" (перевидано в Києві у 1992);
2) монографічні праці про сусідні чи навіть віддалені щодо України країни, де певні риси українського народу чи його землі згадуються принагідно;
3) українські літописи (наприклад, Київський, Галицько-Волинський тощо);
4) художні твори, в яких в образній формі показано українські землі, їх населення, поселення тощо. Класичним прикладом тут є поема українсько-польського поета Себастьяна Кльоновича "Роксоланія", яка написана ще в XVI ст. і присвячена руському місту Львову (тут міститься опис України в цілому, її міст - Києва, Львова, Луцька, Перемишля та окремих територій);
5) статистичні праці економістів і демографів, які можна віднести до регіональної економіки і економічної географії чи регіональної демографії і географії населення (праці В. Рубана, Д. Журавського, О. Русова, І. Миклашевського, М. Яснопольського та багатьох інших);
6) праці істориків з історичної географії України (в історичній науці історична географія є допоміжною дисципліною, що розглядає фізико- та суспільно-географічні особливості території у певну епоху);
7) монографії з географії українських земель, написані негеографами, але на належному фаховому рівні (приклад - книга Геродота "Скіфія" чи Гійома Боплана "Опис України...");
8) монографії з географії України та окремих її регіонів, написаних фахівцями-географами; а також з проблем теорії географії, авторами яких є українські антропогеографи;
9) різні довідники (у т. ч. статистичні), які містять фактологічну, особливо статистичну інформацію про українські землі;
10) карти і атласи України або інших країн чи світу в цілому, авторами яких є українці.
Питання персоналій угеографії є не менш складним, ніж проблема інформаційних джерел. Тут актуальним є наступні аспекти:
а) до поділу наук на окремі дисципліни дуже часто один вчений акумулював різні види наукового знання. Виникає проблема: чи маємо право вважати його географом, якщо він вивчав, наприклад астрономію, геометрію, географію і картографію. Прикладів тут багато, але можна взяти для ілюстрації хоча б Птолемея (ІІ ст. по Хр.);
б) проблема фундатора науки чи зачинателя певного її напряму. Для української географії дискусійним залишається, чи фундатором її сучасного наукового етапу розвитку є С. Рудницький, чи П.Тутковський. Єдиної думки поки що не існує;
в) в історії науки бувають часті випадки, коли вчені-українці все життя писали свої праці чужою мовою (у роки середньовіччя - латинською, у час панування Російської імперії - російською). Виникає питання, чи вважати їхні праці складовими української національної географії, чи відносити, наприклад, до української або російської науки, чи повністю зачисляти їх доробок до російської географії, а самих вчених - до російських географів? У період існування СРСР знайшли для цього такий сурогат: "отєчєственний гєограф", "совєтскій учьоний". Але ж тепер щодо цього періоду ми не можемо користуватися такими мовними покручами;
г) не розв'язане питання, чи маємо право зараховувати до українських географів вчених, що писали про географію України, але не жили тут і не були вченими української спільноти, незалежно від того, була наша країна самостійною державою чи ні.
Відповідь на всі ці питання повинна бути всесторонньо обґрунтованою, щоб не зачепити національних почуттів інших народів, особливо сусідніх. Наприклад, Володимир Вернадський, фундатор ВУАН, її перший Президент, автор вчення про ноосферу як вищу стадію розвитку біосфери, більшість своїх наукових праць писав російською мовою і більше часу жив та працював у Росії. Називати його "совєтскім учьоним" було б образою світлого імені цього великого мужа науки. Але вважати його російським природодослідником тільки тому, що він писав наукові праці російською мовою - цією своєрідною латинкою російської і більшовицької імперій - теж некоректно. Як же бути?
Таким чином, історія української географії та історія географії України тільки започатковується. Ця доповідь (і вже стаття!) є, по суті, першим каменем у підвалини поки що молодої, але перспективної вітки географічної науки.
Нарешті, у постановчому плані (і в порядку дискусії) подаємо модель структури наукової дисципліни "Історія української суспільної географії (антропогеографії)". Статтю про структуру історії української антропогеографії передбачається надрукувати в наступному числі часопису.
Loading...

 
 

Цікаве