WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Формування спільної міграційної політики Європейського союзу - Реферат

Формування спільної міграційної політики Європейського союзу - Реферат

формуванні єдиного європейського міграційного простору було набрання чинності 1995 р. Шенгенськими домовленостями спочатку для семи країн ЄС (Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція), трохи згодом ще для трьох (Данія, Швеція та Фінляндія). 1996 р. Норвегія та Ісландія, які не були членами ЄС, уклали щодо своєї участі у домовленостях спеціальні угоди. 1997 р. до Шенгенських угод приєдналися Італія, Австрія та Греція.
Ще 1960 р. країни Бенілюксу скасували контроль на своїх внутрішніх кордонах. 1985 р. у замку Шенген у Люксембурзі було підписано угоду між урядами держав економічного Союзу Бенілюкс, Федеративною Республікою Німеччиною і Французькою Республікою [9]. Прикордонний контроль як такий не відмінявся, проте значно послаблювався (щоб уникнути подвійних перевірок, створювалися спільні прикордонні пости, запроваджувався візуальний та вибірковий контроль). Окрім того, впродовж п'яти років сторони угоди мали підготуватися до остаточного скасування прикордонного контролю на внутрішніх кордонах і його перенесення на зовнішній кордон. Завершення цього процесу було підтверджено 1990 р. підписанням Конвенції про застосування Шенгенської угоди [10].
З метою запобігання небажаним наслідкам відміни прикордонного контролю Конвенція передбачала заходи боротьби з неконтрольованою міграцією, торгівлею зброєю та наркотиками, контрабандою. Вона запроваджувала постійний обмін інформацією та співпрацю між правоохоронними та судовими інституціями різних країн, зокрема, створення Шенгенської інформаційної системи, до якої мали вносити дані про всіх осіб, які за тих чи інших обставин привертали увагу поліції країн-учасниць.
Шенгенські домовленості передбачали також узгодження візових політик держав, що їх підписали. Зокрема, було введено візу єдиного взірця, складено список країн, громадяни яких повинні мати візи для в'їзду до Шенгенського простору. Періодично його переглядають. Нині до нього входить 101 країна світу, в тому числі й Україна.
Конвенція містила також спільні критерії щодо видачі віз. Відповідно до неї (ст. 5) в'їзд іноземцеві дозволяється, якщо його не розглядають як особу, що становить загрозу будь-якій країні, що є договірною стороною, до того ж він має необхідні для перетину кордону документи, візу, підтвердження мети та умов запланованої поїздки, фінансові засоби і для поїздки, і для повернення.
Первісно Шенгенська угода містила також розділ, присвячений питанню притулку. Проте згодом у зв'язку з підписанням у 1990 р. Дублінської конвенції [11] (набула чинності 1997 р.) його було вилучено. Підписавши Дублінську конвенцію, країни ЄС погодилися, що розгляд заяв шукачів притулку повинна брати на себе та країна, яка дозволила їм в'їзд, тобто оформила візу, або ж перша країна в'їзду у разі нелегального проникнення.
Одночасно розроблялися механізми гарантій, які мали забезпечити прозорість, об'єктивність і справедливість надання статусу біженця. Наприклад, одним із основних положень Резолюції Ради ЄС 1995 р. про мінімальні гарантії процедур надання притулку [12] було забезпечення можливостей для оскарження відмови у наданні статусу біженця. Причому подання апеляції мало призупиняти виконання наказу про депортацію.
У 1996 р. було вироблено спільну позицію щодо узгодженого застосування терміна "біженець" [13], в основу якого покладено тлумачення терміна, якого дотримується УВКБ ООН. Разом з тим європейські країни погодилися з необхідністю захисту осіб, яким у разі повернення на батьківщину загрожує небезпека внаслідок обставин, що не були враховані у Конвенції 1951 р. Тобто притулок в Європі може бути надано ширшій категорії, ніж це передбачено Конвенцією Об'єднаних Націй.
Наступним кроком гармонізації політики європейських держав у сфері міграції було підписання 1997 р. Амстердамської угоди (набула чинності 1999 р.), де окрему частину присвячено свободі пересування, притулку та імміграції. Спеціальним протоколом, що додавався до угоди, до права ЄС інтегровано Шенгенські домовленості.
Єдина політика у сфері міграції мала передбачати: справедливий розподіл витрат; спільні стандарти допуску членів сімей іммігрантів та працівників-мігрантів; спільні стандарти допомоги біженцям; забезпечення рівності прав громадян та іноземців; полегшення доступу до громадянства; підвищення рівня участі іноземців у політичному житті; недопущення дискримінації у працевлаштуванні, умовах проживання [14, 48].
Кардинально новим було те, що Амстердамська угода містила положення, яке давало змогу ЄС приймати обов'язкове для країн-членів законодавство в міграційній сфері. Було встановлено п'ятирічний термін, упродовж якого питання віз, притулку та імміграції мали бути переміщені з "третьої основи" Євросоюзу, тобто сфери юстиції та внутрішніх справ, до "першої основи", яка раніше стосувалася тільки економічних питань і де ширші повноваження мали не окремі уряди, представлені в керівництві ЄС Європейською Радою, а Єврокомісія, Європарламент та Європейський суд. Окрім того, передбачався перехід від одностайних рішень до таких, що прийматиме кваліфікована більшість [15].
У жовтні 1999 р. на саміті у Тампере (Фінляндія) голови держав ЄС домовилися про реалізацію Амстердамської угоди, зокрема у сфері імміграції та притулку. Було розроблено стратегію створення єдиного європейського простору cвободи, безпеки та справедливості, визначено короткотермінові та довготермінові цілі. За словами тогочасного голови Єврокомісії Романо Проді, після створення єдиного ринку, введення спільної валюти та створення Шенгенського простору гармонізація міграційної політики знаменувала новий етап в об'єднанні Європи [16, 131].
У Тампере було декларовано, що ЄС має виробити спільну політику у сфері притулку та імміграції, маючи на увазі необхідність постійного контролю на зовнішніх кордонах, припинення незаконної імміграції і знешкодження тих, хто її організовує. Чотири складові такої політики: співпраця з країнами походження мігрантів, єдина європейська система надання притулку, справедливе ставлення до громадян третіх країн, ефективніший менеджмент міграційних потоків.
З метою реалізації виробленої у Тампере стратегії Європейська комісія запропонувала спеціальний механізм зближення міграційних політик країн-членів [17]. Документ складався з двох частин. У першій з них було визначено спільну керівну мету та принципи у чотирьох сферах: управління міграційними потоками, прийняття економічних мігрантів, партнерство з третіми країнами та інтеграція громадян третіх країн. Друга частина пропонувала інструменти досягнення поставлених цілей, зокрема, розробкунаціональних планів, прийняття спільних законодавчих рішень, залучення європейських інституцій, використання можливостей громадянського суспільства тощо. Ці механізми успішно застосовували в інших сферах інтеграції, вони мали бути ефективними і в цьому випадку.
На першому етапі формування спільної міграційної політики ЄС, упродовж якого мали затвердити мінімальні стандарти, було створено ЄВРОДАК (2000), спільну дактилоскопічну базу шукачів притулку [18], Європейський фонд допомоги біженцям з бюджетом 216 млн євро на період 2000-2004 рр. для підтримки країн-членів в організації прийому шукачів притулку [19]. У лютому 2003 р. затверджено механізм визначення країни, відповідальної за розгляд клопотання про надання статусу біженця,
Loading...

 
 

Цікаве