WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Формування спільної міграційної політики Європейського союзу - Реферат

Формування спільної міграційної політики Європейського союзу - Реферат


Реферат на тему:
Формування спільної міграційної політики Європейського союзу
Характерна для нинішнього світу інтенсифікація міжнародних міграцій, що є наслідком і водночас одним із вагомих чинників глобалізації, повною мірою спостерігається і на Європейському континенті. У зв'язку з цим така важлива складова інтеграційних процесів, як пересування людей, поряд із вільним рухом товарів та капіталів, є предметом спільних політичних рішень Європейського Союзу. Вона стосується ситуації і всередині співтовариства, і його міграційних відносин із третіми країнами.
Для України міграційна політика об'єднаної Європи становить подвійний інтерес. По-перше, до ЄС з нашої держави спрямовується досить численний еміграційний потік. Активно розвивається також співпраця у царині запобігання нелегальній міграції як серйозній загрозі регіональній безпеці. По-друге, євроінтеграційні наміри України передбачають, окрім іншого, досягнення відповідності європейським стандартам у сфері міграційного законодавства та менеджменту.
Питанням європейської інтеграції, участі в ній України присвячено доволі багато розробок українських учених. Серед них, зокрема, праці таких авторів, як І. Грицяк, В.Муравйов, Б.Парахонський, О.Сушко, О.Чалий. Разом з тим у науковій літературі лише побіжно висвітлено формування спільної міграційної політики ЄС. Ця прогалина, насамперед, зумовлена тим, що процес гармонізації міграційного законодавства та адміністративної практики в Європі розпочався відносно недавно і розвивається надзвичайно динамічно. Тому основну увагу в цій статті приділено сучасному етапові формування спільної міграційної політики Євросоюзу, його безпековому аспекту.
Міграційна політика лише поступово і з великими труднощами стала предметом спільних зусиль у рамках ЄС. Адже національні міграційні політики країн-членів значно відрізнялися, що відображало різну соціально-економічну ситуацію, характер і ступінь гостроти міграційних проблем, особливі стосунки з колишніми колоніями, що виявлялися в спрощеному порядку в'їзду вихідців із них. Різні були правові, адміністративні, фінансові можливості європейських держав, культурні та політичні традиції.
У перші роки європейської інтеграції міграційним питанням приділяли мінімальну увагу. У 1980-ті рр. їх вирішували переважно шляхом неформальних міжурядових відносин, у 1990-ті вони набувають формалізації, і лише після 1999 р. розпочався період розробки і запровадження єдиної для ЄС міграційної політики і практики [1, 138].
Зазначимо, однак, що уже під час створення шістьма західноєвропейськими країнами Спільного ринку передбачався вільний рух робітників в інтересах економічного розвитку. Гарантії свободи пересування робочої сили зафіксувала Паризька угода (1952) про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі, а також два Римські договори, завдяки яким було створено Європейське співтовариство з атомної енергії та Європейське економічне співтовариство (1957) [2]. Проте відповідні норми фактично набули сили лише у 60-ті рр. ХХ ст. У Приписі Ради європейських співтовариств від 15 жовтня 1968 р. [3] зазначалося, що "мобільність робочої сили в рамках Співдружності має бути одним із засобів, який гарантує працівникові можливість поліпшити умови життя та праці й сприятиме його соціальному розвиткові, та водночас допомагатиме забезпеченню потреб економіки держав-членів". Свободу пересування мали постійні, сезонні, прикордонні робітники, а також особи, які працюють не за наймом.
Згодом було прийнято цілу низку директив та рекомендацій щодо прав працівників-мігрантів з країн ЄС, а 1976 р. - затверджено Програму дій щодо працівників-мігрантів та членів їхніх сімей. Громадяни країн-членів набули право вільно обирати місце проживання та працювати в межах кордонів співтовариства. Будь-яка дискримінація у працевлаштуванні, умовах оплати праці на підставі громадянства не припускалася.
Завдяки прийняттю Єдиного європейського акта (1986), яким внесено зміни до основоположних Римських угод, правом на вільне пересування змогли скористатися не лише економічно активні особи. Проте для проживання на території інших держав ЄС вони мали довести свою економічну спроможність і отримати дозвіл від місцевої влади. На громадян третіх країн, які постійно проживали на території співтовариства, право на вільне пересування на той час не поширювалося. Разом з тим Єдиний європейський акт засвідчив розуміння того, що мігранти потребують уваги і захисту з боку спільних європейських структур [4, 275].
Щоб спростити переміщення населення, було прийнято низку директив, які забезпечували студентам і пенсіонерам однакові соціальні пільги і послуги на території всіх країн співтовариства і тим самим створювали умови для змін країни проживання цими категоріями громадян. Міграціям працюючих сприяло рішення про взаємне визнання дипломів і кваліфікації. Іммігранти з країн ЄС отримали право на працевлаштування в державних установах, тобто на робочих місцях, які раніше могли обіймати лише громадяни відповідних країн.
Поступово узгоджувалися позиції щодо пересування між членами Союзу громадян третіх країн, які постійно проживали на їх території. Так, отримали право на вільне пересування іноземці - члени сімей громадян країн ЄС. Однак переважно громадяни третіх країн й досі підпадали під дію не спільного, а національного законодавства країн перебування.
Якісно новим кроком у регулюванні міграційних процесів було підписання 1992 р. Договору про створення Європейського Союзу (Маастрихтської угоди) [5], де цілком категорично заявлено, що будь-який громадянин країни-члена є громадянином Союзу, тобто серед іншого має право вільно пересуватися і обирати місце проживання на всій його території.
Політика у сфері притулку, правила перетину зовнішніх кордонів і контролю на них, імміграційна політика (умови в'їзду, пересування, проживання, об'єднання сімей, працевлаштування іноземців, запобігання несанкціонованій імміграції) були кваліфіковані Маастрихтською угодою як питання, що становлять спільний інтерес і мають вирішуватися на міжурядовому рівні [6, 367]. Окремо наголошувалося, що їх розглядатимуть відповідно до Європейської конвенції щодо прав людини, а також Конвенції ООН 1951 р. про статус біженців.
Проте міграцію було віднесено до сфери юстиції та внутрішніх справ так званої "третьої основи" ЄС разом з наркоманією та міжнародним шахрайством. Тобто гармонізація відповідної політики розглядалася частіше у контексті внутрішньої безпеки, а не прав людини. Тому спільні рішення мали переважно правоохоронну природу і меншою мірою передбачали використання інструментів зовнішньої політики чи надання допомоги країнам походження мігрантів [7, 173].
Міграційні питання залишалися у компетенції окремих країн. До того ж у Маастрихтській угоді зазначалося, що ніщо не перешкоджає урядам застосовувати заходи, які вони вважають необхідними, з метою контролю над імміграцією з третіх країн, запобігання злочинності та контрабанді[8, 313]. Основні інституції ЄС мали дуже незначні повноваження у цій сфері. Рішення приймалися здебільшого у формі необов'язкових рекомендацій і лише за умови повної одностайності. Разом з тим після підписання Маастрихтської угоди члени ЄС змогли узгодити багато важливих питань, які пізніше було інкорпоровано у спільне законодавство.
Так, значним кроком у
Loading...

 
 

Цікаве