WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Етнічний склад населення України, його особливості, динаміка та територіальні відмінності - Контрольна робота

Етнічний склад населення України, його особливості, динаміка та територіальні відмінності - Контрольна робота

Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно однобудинкові, дахи із гонти. Житлова частина таких будинків сіньми відділена відгосподарської. Лемки віддавна займаються різьблярством, виділяються своєрідним пісенним фолькльором. Вони створили чимало оригінальних весільних та жартівливих пісень.
На Лемківщині народилась ціла когорта видатних людей, зокрема народних героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників, художників і музикантів, артистів і співаків. Так, ватажками антифеодальної боротьби на Лем-ківщині в XVII ст. були Василь Полос та Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи: Т.Полянський, Ю.Пелеша, Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький, вчені богослови і професори Львівського університету о. Й.Делькевич, о. Т.Мишковський та ін.
З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк, Франц Коковський, Іван Филипчак, Юрій Тарнович, поет Богдан Антонич, та композитор Михайло Вербицький, визначний лемківський різьбляр Михайло Орисик, вчені Володимир Кубійович та Михайло Грушевський.
З Лемківщини у Львові працюють народні артисти України, відомі співачки сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює популярна хорова капела "Лемковина" (керівник і диригент Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний фолькльорно-етнографічний фестиваль "Ватра". На словацькій Лемківщині у м.Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей української культури, де видаються журнали "Дукля", "Дружно вперед", тижневик "Нове життя". В Україні, куди переселені лемки, дальшого розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків різьблярства, зокрема у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях, Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич, Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін.
Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній території України - в Поліссі та в Середньому Придніпров'ї. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім "литвини" пов'язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. Найбільше поширена назва "поліщуки" (вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.
Поліщуками в Україні називали і ще називають подекуди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон "поліщуки" як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви "поліщуки" серед самого населення був в основному басейн Прип'яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви "поліщуки", що пов'язано із заміною її більш широким етнонімом - українці.
Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. "Тутейшні" - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Так, десятки тисяч "тутейших" при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу "інших" і не були зараховані до українського чи білоруського етносів.
За значною частиною українського населення Середнього Придніпров'я був закріплений етнонім "черкаси". Походження цього етноніму до кінця не з'ясовано.
4. Географія української діаспори
Діаспора - це розселення частини етносу поза межами своєї країни чи етнічної території. Основною причиною формування української діаспори були міграції населення за межі України, зумовлені в основному економічними та політичними причинами. Формування української діаспори, зокрема східної, в значній мірі було зумовлено і примусовим виселенням значної кількості українських селян за межі України під час так званої колективізації, репресій української інтелігенції, а також депортації великої кількості українців із західних земель України під час і після другої світової війни. Зміну чисельності українців за межами України ілюструє таблиця 14.
Українці в республіках колишнього СРСР становлять східну українську діаспору (вона є чисельнішою, ніж західна), а в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та в Австралії - західну. Всього в західній та східній діаспорах проживає близько 11 млн. українців.
Вважаємо за доцільне зупинитись на формуванні та розселенні східної та західної української діаспори.
Формування східної діаспори на землі Московського князівства почалися ще за княжих часів. Першими поселенцями з України були ремісники, а також утікачі від татар.
Упродовж XIV-XVI ст. українці (чернігівці, сіверці, путивельці) просувались на схід, на Слобожанщину і селились поблизу оборонних пунктів. В XVI ст. українці досягли Приуралля, Поволжжя. Інтенсивне переселення українців на Слобожанщину тривало і в XVII-XVIII ст. У цей час масове переселення українців відбулося на Слобожанщину, Донеччину, Поволжжя, Москву, Петербург.
Переселенців з України того часу можна поділити на декілька груп. Окрему велику групу становили вчені, вчителі, митці, перекладачі, співаки, купці, промисловці, ремісники. Багато українців у XVI-XVIII ст. переселялись вільно або примусово до маєтків козацької старшини, що жила у суміжних з Україною повітах Московщини.
Окрему групу переселенців з України становили депортовані російським урядом ув'язнені, інтерновані або заслані українські гетьмани, члени козацької старшини антиросійської орієнтації. Їх засилали до Сибіру, Соловецького монастиря та інших монастриських в'язниць північної Росії. Багато українських козаків і посполитих примусово переселили до Росії на будівництво Петербурга та інших міст, численних фортець, укріплень, каналів. Якщо у XVII-XVIII ст. українців масово переселяли в Поволжжя, на Урал, то з другої половини XIX ст. - у Сибір, Казахстан, Середню Азію, Далекий Схід. Тільки за 20 років перед першою світовою війною
Loading...

 
 

Цікаве