WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Етнічний склад населення України, його особливості, динаміка та територіальні відмінності - Контрольна робота

Етнічний склад населення України, його особливості, динаміка та територіальні відмінності - Контрольна робота

українців в регіоні та розмірів площі регіонів. Найвищий цейпоказник у таких областях, як Київська (135.1 осіб/кв.км), Львівська (113,3 осіб/кв.км), Донецька (103.6 осіб/кв.км), Івано-Франківська (98.6 осіб/кв.км), Дніпропетровська (88.6 осіб/ кв.км), Чернівецька (85.1 осіб/кв.км), Тернопільська (80.6 осіб/ кв.км). Від 50 до 80 осіб/кв.км українців мають Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Луганська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Харківська, Черкаська області. Нижче 50 осіб/кв.км українців припадає в поліських областях (Житомирській, Чернігівській), в центрально-південних областях (Запорізькій, Кіровоградській, Миколаївській, Одеській). Найнижчою середня густота українців на названу дату була в Херсонській області (33.7 осіб/кв.км та в Автономній Республіці Крим (18.9 осіб/ кв.км).
Ще на початку XX століття відомий український географ Степан Рудницький українську націю відносив до хліборобської, оскільки переважна більшість її проживала у сільській місцевості, а незначна частка - у міських поселеннях. Проте впродовж XX століття внаслідок бурхливого розвитку гірничо-добувної, важкої, легкої та харчової промисловості в Україні суттєво збільшилась кількість міського населення, виросла густа мережа міських поселень, передусім в Донбасі, Придніпров'ї, Центрі та в інших регіонах України. Це суттєво вплинуло на перерозподіл українців між містом і селом. Якщо в 1959 році в міських поселеннях проживало 36.6% усіх українців, то в 1989 р. - 60.3%. За цей час майже на третину скоротилась кількість сільських українців. У сільській місцевості зараз проживає близько 40% українців нашої держави. Найбільша кількість міських українців проживає у міських поселеннях Донбасу, Придніпров'я, в Київській та Харківській областях (70 і більше 80% від кількості українців регіону). Це пов'язано з тим, що індустріальні регіони України мають густу мережу міст та селищ міського типу з багатогалузевою промисловістю.
В межах нашої держави виділяють регіони з високою часткою сільських українців. До них належать області Поділля, Полісся, Карпат. Тут питома вага українців, що живуть у сільській місцевості, становить від 50 до 60 і більше відсотків.
Асиміляторська політика, яка проводилась у колишніх російських - царській та більшовицькій - імперіях, явні та неявні заборони українського слова призвели до звуження сфери фукнціонування української мови. Особливо жорстока і відкрита русифікація проводилась у 70-80-х роках. Внаслідок цього дуже зменшилась кількість українців, що вважають рідною українську мову, а збільшилась кількість тих, які визнали рідною мовою російську.
В Україні є три області та республіка Крим, де україномовне населення є в меншості. Це Донецька (30.3%), Луганська (34.7%), Одеська (40.6%), АР Крим (13.6%), включаючи україномовних росіян, які становлять 0.1-0.3 % усього російського населення названих регіонів. У Харківській і Запорізькій областях кількість україно- і російськомовного населення приблизно однакова.
3. Етнографічні групи (субетноси) українського етносу
Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належить до конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в мові і складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп (субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та декоративно-прикладному мистецтві.
Поява етнографічних груп зумовлена історичними особливостями розвитку окремих територіальних груп конкретної народності чи нації, їх соціальним і політичним становищем, географічними умовами, заняттями, що позначається на культурі і побуті цих груп. Часто такі групи мають самоназву і виступають етнографічними групами (субетносами) конкретного етносу.
В Україні, при феодалізмі існувало багато етнографічних груп. Серед них севрюки, литвини, ополяни, дністров'яни, сотаки, черкаси, пінчуки, поліщуки, бойки, гуцули, лемки та ряд інших етнолокальних груп з нечіткою етнічною самосвідомістю, але з певними культурно-побутовими особливостями.
В умовах капіталізму активізується культурно-побутова інтеграція цих груп з навколишнім населенням. Внаслідок внутрішньоетнічної консолідації українців згадані специфічні особливості цих груп згладжуються, звужується сфера їх впливу і окремі з них перестають існувати. Етнографічні групи українського етносу зараз найкраще збереглися в межах Українських Карпат та Закарпаття. Найкраще зберегли свої особливості етнографічні групи горян Українських Карпат - бойки, гуцули, лемки.
Бойки - етнографічна група українського етносу, що розселена по обидвох узбіччях середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області.
За сучасним адміністративно-територіальним поідлом Бойківщина охоплює південно-західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв. км.
Найбільш поширеною є думка, що бойки є нащадками давнього слов'янського племені білих хорватів, що селилось в Українських Карпатах і яких князь Володимир Великий приєднав до Київської держави.
Походження самоназви "бойки" вченими ще повністю нез'ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому - ще й одягом.
Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах Бойківщини проживало до 170-175 тис. чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживало до 400 тис. чол. Найбільш відомими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина, Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бариня, Великий Березний.
Виходячи з місцевих природних умов, бойки з давніх часів займалися скотарством (розведенням волів, овець) а в новіших часах - землеробством (вирощуванням вівса, картоплі) та скотарством молочного напрямку. До додаткових занять бойків належали роботи на лісорозробках, нафтових промислах, збирання та збут ягід і грибів, розведення в окремих місцях садів. Торговельний шлях, що проходив через Бойківщину, спонукав окремих із бойків до торгівлі спочатку сіллю, а згодом овочами. Торгували вони в містах Галичини, Волині, в Будапешті, Бухаресті,
Loading...

 
 

Цікаве