WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаГеографія економічна, Регіональна економіка → Економіка країн близького та середнього сходу - Реферат

Економіка країн близького та середнього сходу - Реферат

взялася проводити більшість країн Середнього та Близького Сходу. Після лівійської кризи МНК фактично втратив прямий контроль над видобутком нафти та системою ціноутворення на рідке паливо. Компанії картелю почали купувати нафту не на внутрішньофірмових, а на комерційних умовах за офіційними продажними цінами ОПЕК. Але МНК продовжував контролювати транспортування, переробку та збут нафти. Отже, в його розпорядженні залишалися неабиякі важелі впливу на попит нафти шляхом маніпуляцій із запасами рідкого палива.
Після відносно безрезультатного першого десятиріччя існування посилилася могутність ОПЕК. Відтоді саме країни - експортери нафти мали змогу встановлювати ціни на світовому ринкові та значною мірою контролювати нафтодобування.
Почалося швидке зростання цін на сиру нафту: протягом кількох місяців наприкінці 1973 - на початку 1974 р. 13 країн ОПЕК підняли ціну із 2,59 дол. до 11,65 дол. за бар. З 1970 по 1981 р. ціни на нафту виросли безпрецедентно: їхній номінальний рівень зріс у 19 разів, а реальний, із врахуванням інфляції, - у шість разів. Такий розвиток подій призвів до структурної кризи у світовому господарстві - енергетичної, яка переплелася з циклічними кризами 70 - 80-х років і зумовила їхню гостроту і глибину. Почався другий етап розвитку світового нафтового ринку, який закінчився на початку 80-х років.
Розвиток подій у 70-х роках призвів до зростання авторитету, значення та ролі країн Близького і Середнього Сходу У світовому господарстві. За ними закріпилася роль провідних виробників та експортерів рідкого палива. Значно посилилась залежність промислово розвинутих держав від постачання нафти з країн Близького та Середнього Сходу: західноєвропейські країни задовольняли за рахунок імпорту близькосхідної нафти до 2/3 своїх потреб у рідкому паливі, Японія - 80 - 85%, навіть США - 10%.
Наприкінці 70-х років внаслідок багаторазового підвищення цін на нафту та збільшення обсягу її продажу значно зросли прибутки головних нафтоекспортерів регіону.
Надходження коштів від продажу нафти складало у Саудівській Аравії у 1979 р. - 60,4, а у 1981 р. - 116,8 млрд дол., у ОАЕ - відповідно 12,9 та 18,8 млрд дол., Кувейті - 16,8 та 13,8 млрд дол., Катарі - 3,6 і 5,3 млрд дол. За короткий час ці країни стали багатими державами. У них з'явилися можливості вкладати значні кошти в економічні перетворення в національній економіці: у 1980 р. норма нагромадження у більшості країн регіону (навіть у нафтоімпортуючих) була високою: у Бахрейні - 39% ВВП, Іраці - 30, Ірані - 31, ОАЕ, Сирії - 28, Йорданії - 41, на Кіпрі - 34%.
Деякі нафтоекспортуючі держави регіону, особливо Аравійського півострова, зіткнулися з труднощами при виробничій реалізації капіталовкладень, їхня економіка була не в змозі поглинути всі фінансові кошти. Як наслідок, значна частка нафтових прибутків або використовувалася непродуктивно, або йшла на розширення імпорту, чи передавалася країнам, що розвиваються, у формі допомоги, або направлялась на Захід і як виробничі інвестиції, і як вклади в приватні банки промислово розвинутих країн. На початок 80-х років тільки у грошовій формі країни - експортери нафти мали на рахунках західних банків більше 300 млрд дол.
Значним фактором економічного розвитку у багатьох близько-, середньосхідних країнах поступово стає державний сектор економіки. Це зумовлено багатьма факторами. З одного боку, значні фінансові ресурси, які почали надходити експорту нафти, зосереджувались безпосередньо в руках держави; а з іншого - держава та державний сектор традиційно відігравали важливу роль в економічному житті цих країн. Приватний же сектор (який у деяких країнах почав активно формуватися тільки в 60-х роках) не був готовий взяти на себе масштабні завдання, що стояли перед країнами в економічній сфері. Це призвело до того, що саме по лінії державного сектора були прийняті великі капіталомісткі програми розвитку національного господарства, почалося зміцнення сектора та стимулювання припливу іноземного капіталу.
У країнах Близького Сходу саме держава визначає основні завдання та напрями економічної стратегії, а довгострокове планування, яке притаманне практично всім країнам регіону, стало інструментом реалізації цієї стратегії. За своєю формою плани економічного розвитку є програмами капіталовкладень на певний період (від двох до семи років), де окреслюється коло пріоритетних галузей господарства, розвиток міжгалузевих пропорцій, темпи зростання ВВП, встановлюється співвідношення між виробництвом та споживанням. У планах економічного розвитку враховуються такі важливі елементи, як динаміка доходів, зайнятості, рівень споживання, норма нагромадження, залежність від зовнішніх факторів, кон'юнктури світового господарства.
Головним завданням національної стратегії промислового розвитку країн Близького та Середнього Сходу було трансформування існуючої структури виробництва на базі широкої диверсифікації та індустріалізації, створення базових галузей промисловості, включаючи нафтохімічні комплекси та металообробку, а також будівельну індустрію, формування агропромислового комплексу.
Економічна стратегія окремих держав регіону у цей період мала істотні відмінності, залежно від обсягу запасів нафти та газу, території, людських ресурсів тощо. Планові завдання деяких країн (Сирії, Іраку) включали проекти створення багатогалузевого господарства. У планах інших (Йорданія) передбачався розвиток певної традиційної галузі гірничодобувної промисловості або створення підприємств з переробки місцевої сировини (країни Аравійського півострова):
У сфері промислового розвитку цих країн існують різні тенденції. В цілому серед бідних на природні ресурси країн з агропромисловою орієнтацією господарства у 50 - 70-х роках переважала лінія на створення імпортозаміщуючих підприємств, головним чином у галузях легкої, харчової промисловості і виробництві будівельних матеріалів. індустріалізація на цьому етапі давала змогу забезпечити потреби внутрішнього ринку у споживчих товарах, і тому головним фактором, який визначав масштаби промислового розвитку стала місткість внутрішнього ринку. З часом в окремих країнахполітика імпортозаміщення поширилась на базові галузі промисловості, включаючи гірничу та кольорову металургію, нафтохімію.
Із другої половини 70-х років в економічній стратегії країн цієї групи дедалі більше стала проглядатися тенденція до експортоорієнтованого напряму розвитку економіки.
Наприклад, у Туреччині після 1993 р. у зв'язку з перемогою на виборах партії Т. Озала була проголошена нова програма економічного розвитку, яка передбачала:
а) перехід від економіки, побудованої на засадах імпортозаміщення, до експортоорієнтованої економіки;
б) створення конкурентоспроможних як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках приватного та державного секторів, що стало першочергово важливим завданням в умовах переходу до політики щорічного зниження митних податків на імпорт інвестиційних та споживчих товарів;
в) формування системи заохочень для розширення діяльності експортовиробляючих фірм та турецьких об'єднань, які створюють спільні підприємства з іноземними компаніями. Серед таких заходів щодо заохочення - кредитна та податкова політика держави (насамперед шляхом постійного зниження обсягу субсидій та кредитів фірмам, які не перебазувалися, і навпаки, підвищення для тих, які йдуть у руслі нової економічної політики, премії за експорт, зняття обмежень на
Loading...

 
 

Цікаве