WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: "що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях" (М. Костомаров).

Знав "шалений Вiсарiон", чому i як вiдбувалось "переростання малоросiйської мови" вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику "батога i пряника" рiдної "татарсько-нiмецької московщини" (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово "гуманнiсть", яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – "Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим" (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: "Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених" (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку мiж окремими суспiльними верствами. Це "прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї" (М. Грушевський).

Така "двомовнiсть" часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: "...дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська" (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її "народністю", тобто тим, що вона була мовою простолюду: "Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції" (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.

У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови "нижчої культури села" змаганням супроти "вищої культури мiста", отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод "українiзацiї" у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому "просторі" українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була "національною" мовою. Якщо вже входити у якийсь "простір", то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

"Другосортність" української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. "Хохлов у науку не пущать" – золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не "проістєкало" (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України "по вертикалі", "заєдинщики" намагаються зараз зробити це "по горизонталі" – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – "по-двуязычному", тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і "оградить" населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

17. Лiнгвоцид через "розквiт" мови

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. "Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова", – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

"І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми... "русифiкацi Украни". (...). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв", – картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що "лiнгвiстика повинна робитися чистими руками", про всяк випадок заховались за псевдонiмом "Марiя Тарасюк".

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР "щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп" ("Коммунист", 1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: "Могила давно вже викопана. Й "iнтернацiоналiсти" – могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями, – закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб "от етих хохлов" не лишилося й згадки" (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. "М. Тарасюк" може це потвердити...

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз "засиллям української мови"

Із "засиллям" української мови боролись пiд час "українiзацiї" i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-" гвалтiвниця" ледве дотягла до розпаду iмперiї "дружби народiв – єдностi мов".

Зараз, пiсля прийняття "Закону про мови в Українськiй РСР", знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У "Зверненнi" iнiцiативної групи "Руху на захист прав росiйського населення Донбасу" серед iншого ставиться вимога "пропорцiйного розвитку мов". На перший погляд, можна подумати, що "пропорцiйностi" вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у "Зверненнi" йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: "Ловiть злодiя!" Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон "Просвiтi" i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: "Молодогвардієць" (від 1939 р.) і "Прапор перемоги" (від 1946 р.). "Тепер нема жодної", – сумно констатує журнал "Україна" (1991. – №20. – С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне ("Огонёк", 1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. "Нiжно" вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще "погвалтованими, нiж українiзованими", у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: "Огонек", 1991, №48, стаття "Одесса: языковые баталии").

Loading...

 
 

Цікаве