WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа" (А. Вінценз).

Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на "мiсцях" дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):

"1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.

2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.

3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (...)

7....на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.

8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.

9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи...

...старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (...).

12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом".

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну "референцію" про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: "Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи".

Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, "пожовтневi", часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть" ("Культура i життя", 1991, 29 липня).

12. Лiнгвоцид через освiту

Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. "Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння", – писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу", – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, "значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня". Звертаємо увагу читача на слово "нинішнього": на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.

Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – "на сміх" (!) – єврейською. "Але українцям і на сміх не схотіли позволити" (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що "українські селяни самі не просять української школи". Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.

П. Струве писав, що "створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення". "Населення" ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що "відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму" (С. Сірополко). Тому "населення" вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів "перевів" до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет – це "загальнодержавна інституція" і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.

Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

"Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним", – пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.

У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п'ять рокiв "перебудови" прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським "Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься "за бажанням". Задовольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді "хто терпен – той спасен"?

Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за... права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, "за пропорцiйнiсть мов".

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з "молодших братiв". І мало хто з синiв "старшого брата" вбачав у цьому несправедливiсть. "У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно" (А. Стрєляний).

Loading...

 
 

Цікаве