WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

– 1914 р. Заборона в окупованiй росiйською армiєю Галичинi й на Буковинi друкування книг, газет i журналiв українською мовою, розгром товариства "Просвiта", гонiння на Українську Церкву.

Бобринський – губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і "великополяками", що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: "Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки".

Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.

Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!

А річ у тому, що "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.

– 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30–їх залишилось 749.

– 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР".

– 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнiв i батькiв". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче. "Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал" (Є. Сверстюк).

– 60-тi – 80-тi р.:

– Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.

– Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.

– Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi "українець", румунський уряд запровадив ще iншi "офiцiйнi нацiональностi": "гуцул", "русин", "хохол".

– Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.

Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм – доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами – i геноцид.

"Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі" (Л. Кіпніс).

7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.

"...Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя", – писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.

"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч – намагаються зробити нарiччя мовою", – обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман "Мать" українською мовою.

Коли так оцiнювали нашу мову "свiточi" братнього народу, то чого можна чекати вiд "тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?" (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?

"Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок", – писав у минулому столiттi М. Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?" – демонструвало свою дотепнiсть "русскоязычное население" радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.

Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що "всяка власть от Бога", батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?

І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у "вищих сферах" – науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.

Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т. п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.

І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть "курдупельна" (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.

З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: "Це наша нацiональна мова, а росiйська – це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи – з боку iталiйцiв".

Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: "...але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі". Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій – теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.

Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?

А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: "Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку".

Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була "високоякiсною", то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.

Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу "украинский язык" вживає (очевидно, для "сатиры и юмора") українське слово "мова". Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть "коммунистическая партия" просто "партия", чи тому, що по-росiйськи "язык" – це не тiльки "мова", а й "рухомий м'язовий орган у порожнинi рота"? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, – справа безнадiйна. Недарма сказав поет:

Loading...

 
 

Цікаве