WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

Із визнання етномовної безперервностi на територiї Київщини вiд часу полян до наших днiв (Л. Булаховський) логiчно випливає твердження, що у майбутнiй Українi говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемностi, то всi її пам'ятки створено "українiзованою старослов'янщиною" (А. Кримський).

Ця українiзованiсть мiсцями настiльки помiтна, що М. Драгоманов мав усi пiдстави сказати: "Слово" – перша українська дума, а плач Ярославни – пiсня українки". А. Павловський з приводу iншої славетної пам'ятки писемностi зауважив: "Читаючи iсторiю лiтописця Росiйського преподобного Нестора, я в багатьох мiсцях вiдчував, що потрiбно б знати мову малоросiян".

10. Мовна ситуацiя в Київськiй Русi, як i у всiй тогочаснiй Європi, характеризувалася роздвоєнiстю. Освiченi верстви населення користувались лiтературною мовою давньоболгарського походження, а решта членiв суспiльства – рiдною руською мовою, точнiше її територiальними дiалектами.

Рiзниця мiж Руссю i Захiдною Європою полягала в тому, що давньоболгарська i руська мови були близькоспорiдненими: "Словенськъ языкъ и руськыи единъ есть" (лiтописець Нестор). Це сприяло поширенню освiти, масштаби якої були на Русi бiльшими, нiж у латиномовнiй Захiднiй Європi, i проникненню до книжної мови слiв та iнших елементiв розмовної мови, тобто "українiзацiї старослов'янщини".

11. "Українiзована старослов'янщина" – давньоруська писемна мова поширювалась по всiй територiї Київської держави. "А те, що в усiх монастирях колишньої Росiї писали цiєю староукраїнською мовою, то в цьому немає нiчого дивного, бо вся грамота у володiннi Рюриковичiв у середньовiчнi часи йшла з київських монастирiв. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столiттi росiйськi дворяни вживали французьку мову замiсть рiдної..." (Е. Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу росiйської лiтературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнiшими дослiдниками росiйської мови та її iсторiї. "Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" (А. Шахматов). Природно, що "українiзована старослов'янщина" на росiйському грунтi пiддавалась упливовi дiлового, розмовного та дiалектного мовлення, тобто русифiкувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б. Успенський).

12. Подiбно розвивалась книжна мова i на Русi-Українi, де "старослов'янщина" зазнавала подальшої українiзацiї. Це тривало аж до XVIII столiття, в кiнцi якого на народно-розмовнiй основi почала формуватись нова українська лiтературна мова. (На захiдноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навiть до XX столiття). Основи сучасної загальнонародної української лiтературної мови остаточно було закладено в творчостi Т. Шевченка.

А "сучасна росiйська лiтературна мова продовжує нiколи не переривану традицiю лiтературної мови Київської, удiльної i Московської Русi, тобто мови церковнослов'янської" (Б. Унбегаун).

Ось чому мова творiв давньоруської писемностi здається бiльше подiбною до росiйської, нiж до української: їх зближують старослов'янськi (давньоболгарськi) елементи. Вiдчуття "близькостi" посилюється й через те, що давньоруськi тексти здебiльшого читають, озвучуючи букви по-росiйському, тобто так, як у сучаснiй росiйськiй мовi, хоча iснує бiльше пiдстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна лiтературна мова українцiв генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русi, а лiтературна мова росiян – з писемною мовою Київської Русi, тобто перенесеною з Болгарiї i "давньорусифiкованою" (українiзованою) в Києвi церковнослов'янською мовою.

"За пiдрахунками академiкiв А.А. Шахматова i Л.В. Щерби, близько половини елементiв сучасної росiйської лiтературної мови – за походженням книжнослов'янськi, генетично пов'язанi з пiвденнослов'янською давньоболгарською мовою. Елементи схiднослов'янськi складають її другу половину. Важко сказати, чого бiльше в цiй схiднослов'янськiй половинi сучасної росiйської лiтературної мови – українсько-бiлоруського чи власне росiйського, в усякому випадку дуже багато спiльного схiднослов'янського" (В. Журавльов).

Як бачимо, росiйська лiтературна мова дає бiльше пiдстав уважати її за "гiбридну", "штучну", однак такими епiтетами чомусь (зpештою, вiдомо чому) надiляється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В. Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалi, називати мови "гiбридними", "неприродними", "головними", "другосортними" i т. п. можуть хiба що вченi, "котрi примiшують до науки полiтику i котрi в храмi науки є не жерцями, а торжниками, що продаж i купiвлю творять" (А. Кримський).

14. Останнiми роками в Українi з'являються публiкацiї, автори яких коренiв української мови дошукують в iндоєвропейськiй прамовi. Поновлюються в обiгу дослiдження учених минулого столiття (Е. Классен, А. Чертков, М. Красуський та iн.), за якими українська – одна з найперших iндоєвропейських мов, а наш народ – один iз найстарiших державних етносiв. Поглиблюється вивчення спорiдненостi української мови з санскритом – лiтературною мовою iндiйських арiїв, котрi декiлька тисяч рокiв тому проживали в пiвнiчному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500–2500 р.р. до н.е.) – книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гiпотези такого типу заохочують до пошукiв iсторичних витокiв народу, до вiдновлення iсторичної пам'ятi, стимулюють науковi дослiдження, не кажучи вже про позбавлення народу вiд комплексу меншовартостi i змiцнення нацiональної гiдностi. Цiлком природно, що вони викликають гнiв i обурення тих, хто вiдмовляє українськiй мовi та її носiєвi не лише в правi на власну iсторiю, але й у правi на iснування.

З огляду на це тут краще перебiльшення чи навiть помилка, нiж українофобський штамп типу "не було, нема i бути не може". Тим бiльше, що, як казав один славний фiлософ, є речi, в якi неможливо повiрити, але нема речей, яких не могло б бути.

XXI. Українізацiя

... Ще Валуєв як слід не помер,

як уже Каганович живе.

Біля них, як мошва, холуї,

і вкраїнець до того вже звик,

що йому і чужі, і свої

виривають віками язик.

П. Скунць

1. Уже другий раз у нашому столiттi в Українi йде мова про українiзацiю. З цим поняттям пов'язано чимало рiзних спекуляцiй, фальшивих тлумачень i навiть недолугих анекдотiв. Усе це, однак, вiддзеркалює ставлення до українського народу i його мови їхнiх недоброзичливцiв та вiдкритих ворогiв. Водночас українiзацiя потребує об'єктивного висвiтлення.

2. Українiзацiя – це процес вiдродження української мови, вiдвоювання належних їй прав i сфер уживання. У широкому розумiннi українiзацiя являє собою фактично дерусифiкацiю (деполонiзацiю, дерумунiзацiю тощо) життя на теренах проживання українцiв.

Українiзацiя на пiдросiйськiй Українi розпочалась ще в царськi часи, "як тiльки повiяло трохи легшим духом пiсля погрому Росiї лiтом 1915 року" (Д. Дорошенко). Вона iнтенсифiкувалась пiсля Лютневої революцiї 1917 року i особливо пiд час iснування УНР, коли українська мова стала деpжавною.

У ставленнi до неї бiльшовицький режим виявився прямим спадкоємцем росiйського самодержавства. Уже 16 грудня 1917 року верховний головкомандувач збройних сил радянської Росiї М. Криленко видав наказ припинити українiзацiю у вiйськових частинах.

3. У вужчому, iсторiографiчному, значеннi українiзацiя – це перiод у життi радянської України вiд постанови Ради Народних Комiсарiв 1923 року, в якiй було проголошено курс на українiзацiю, до телеграми з Москви з вимогою припинити українiзацiю.

Українізація була припинена Поcтановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, в якій, зокрема, говорилось:

"7. Особливо ЦК і РНК вказує Північно-Кавказькому крайкому і крайвиконкому, що легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, не більшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи і преси з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.д.".

Чому куркулі і офіцери вирішили боротися з Радянською владою за допомогою української мови саме на Кубані, у постанові не сказано. Зате вона зобов'язувала:

"Негайно перенести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників в "українізованих" районах.

Loading...

 
 

Цікаве