WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

Як бачимо, мова, рідномовна школа і культура відіграли в історії важливішу роль, ніж боротьба класів. Називати борців за права української мови, отже, і за права української нації буржуазними націоналістами є і було стільки ж підстав, як російських шовіністів-великодержавників іменувати інтернаціоналістами.

6. Роль мов поневолених народів в історії провідники панівних націй розуміли завжди. Розуміли і відповідним чином діяли. Генерал-ад'ютант граф Орлов у доповіді Миколі I з приводу діяльності слов'янофілів писав про необхідність оголосити "положительное высочайшее повеление", щоб письменники і наставники "говорили якомога обережніше там, де йдетья про народність або мову Малоросії та інших підвладних Росії племен". Адже є українофіли, що виношують ідею про відновлення мови, літератури і нравів Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів колишньої вольниці і гетьманщини, а це поведе їх, а за ними інші підвладні народи "до бажання існувати самобутньо". Так воно є насправді: починається все з відновлення мови, а закінчується самобутністю, тобто самостійністю.

7. Історiя української мови завше була не тiльки об'єктом наукового дослiдження, а й предметом рiзноманiтних спекуляцiй та полiтичної боротьби. З огляду на це в нiй чимало "бiлих плям", нез'ясованих питань, навколо яких точаться науковi i, звичайно ж, "побутовi" дискусiї. Все це, однак, має неабияке значення для становлення i розвитку нацiональної свiдомостi.

У наступних роздiлах ми торкнемось окремих iз цих питань.

XIX. Назва нашої мови

... Немає в світі ані одного національного імени, яке викликало б проти себе стільки ненависти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну змістовність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С. Шелухин

1. Упродовж вiкiв мова, яку нинi називають українською, мала назви з коренем рус– : руська, русинська, малоруська. Оскiльки цей корiнь є i в назвi мови нашого пiвнiчно-схiдного сусiда (русский язык), котрий займав панiвне становище в царськiй Росiї i посiдав мiсце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного схiднослав'янського брата – бiлоруська – мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним iз нарiч "русского", а згодом "триединого русского" народа), то висувалось твердження про iснування "общерусского языка", нарiччям якого нiби-то є "малоруська мова".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б. Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окремих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народності".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобразити так: росло руське дерево, його стовбур надгриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки – українська і білоруська. Стовбур же, звісно, залишився російський.

А коли так, то "...українцi повиннi триматися "общерусского" язика, себто великоруського лiтературного язика, та тут, очевидно, пiдмiнюються поняття, бо великоруський язик, живий i лiтературний, зовсiм не "общерусский" язик, а таке саме тiльки, як i український, "нарiччя" того iдеального "русского" язика, чи схiднослов'янського, що в дiйсностi конкретно не iснує i не iснував нiколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" – це самоназва корiнного народу середньовiчної Київської держави, а також назва самої цiєї держави. Це слово i його похiднi: "руський", "русин", "русинський", "руснак" та iн. – на захiдних окраїнах розселення українського етносу збереглись до наших днiв.

Галичина масово перейшла на термiни з коренем україн- у кiнцi XIX – на початку XX столiття (вирiшальним поштовхом стало святкування сторiччя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свiдомо – задля єдностi українського народу, штучно розчленованого мiж двома iмперiями: Росiйською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках вiд 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Україна". Протягом столiть слова Русь i Україна вживалась як синонiми. Так, i Хмельницький, i письменники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росiя; український-руський-росiйський.

А ще ранiше в "Граматицi доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традицiйцно називають "Адельфотес"), видрукованiй у Львовi в 1591 роцi, навiть на титульному листi написано: "Ко наказанiю многоименитому Россiйскому роду". Вислови "россiйскiй род", "росскiй род" неодноразово вживаються i в текстi "Граматики". Проте йдеться тут не про "росiйський рiд" у сучасному значеннi, а про рiд український, свiдченням чого можуть слугувати хоча б приклади слiв iз "Граматики": дiвчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звiдки на Русi взялись слова "Росiя", "росiйський"?

4. Слово "Росiя" – це слово "Русь" у середньогрецькому (вiзантiйському) мовному оформленнi. Кожен народ пристосовує чужi назви до своєї мови: поляки кажуть "Польска", а ми – "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а українцi iменують її "Хорватiя". Отож i середньовiчнi греки називали країну наших предкiв не "Русь", а "Росiя".

5. "Малою Руссю" в XIV столiттi називали в протиставленнi Великiй Русi, тобто Київськiй Русi, Галицько-Волинське князiвство, яке займало нинiшню Захiдну Україну з прилеглими територiями (до Днiпра на сходi i Чорного моря на пiвднi; значна частина захiдних територiй Галицько-Волинського князiвства згодом вiдiйшла до iнших народiв – Польщi, Румунiї, Угорщини, Словаччини). До самого кiнця XIV столiття Київ – "мати городiв руських" включався в територiю Великої Русi.

Пiзнiше константинопольський патрiархат почав називати Великою Росiєю Московщину, в зiставленнi з тiєю ж таки Малою Росiєю – Галицько-Волинською державою. Потiм назва "Мала Росiя" була поширена на всю територiю України – колишньої метрополiї Київської Русi. Спрацював принцип аналогiї: Малою Грецiєю називали колись власне Грецiю (метрополiю), а Великою Грецiєю – колонiзованi греками землi. Та ж аналогія прослідковується в історичних назвах Малої і Великої Вірменії, Британії, Польщі.

"Назви "Мала Русь" і "Велика Русь" утворені грецькою психологією і пішли з синоду царгородського патріярха в 1303 р. з справи утворення Галицько-Волинської митрополії" (С. Шелухин).

6. У XVII столiттi слово "Росiя" припало до вподоби дякам (чиновникам) царя Олексiя Михайловича, а тодi вже всiй державно-церковнiй верствi на чолi з самодержцем. Проте ця назва загальноприйнятою i офiцiйною стала не зразу. Ще у 1713 роцi посол Московiї в Копенгагенi отримав розпорядження: "У всiх курантах (газетах. – В. І., Я.Р.-В.) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Росiйською, про що й iншим по всiх дворах писано". Бо й справді ніхто в Європі не плутав Русь (Україну) з Московією. Так, 28 листопада 1649 року амбасадор Франції у Польщі Арпажон писав своєму урядові: "Весь руський народ, що простягається до Литви і Вісли, піднявся проти корони".

7. Цар Петро I заборонив називати Україну Руссю. В Росiї було заборонено також слово Україна.

8. Теорію єдності Русі-Росії розробили у XVIII столітті німці, зокрема Ф. Міллер. Катерина II загрозила всім не згідним із цією теорією тюрмою. А першим почав доводити, що Москва – спадкоємниця Києва, ще в сімдесятих роках XVII століття ректор Київської колегії і архимандрит Києво-Печерського монастиря І. Гізель. Він теж був з походження німець, і є підстави вважати, що свою концепцію обгрунтував не безкоштовно.

У 1920 роцi окуповану Захiдну Україну в Польщi офiцiйно почали називати "Малопольска Всходня", українцiв "русiнами", а їхню мову – "русiнською". Таке ставлення до українців знайшло і "наукове обгрунтування". Наприклад, польський історик Равіта-Гавронський у 1923 році писав, що назви "Україна" і "український" – це "шовіністичні вибрики... М. Грушевського".

Подiбну полiтику назв провадив i лiберальний уряд мiжвоєнної Чехословаччини на Закарпаттi.

9. У чому причина такого неприйняття слова Україна?

"Ім'я "Україна" зростається з сими змаганнями i надiями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пiзнiших поколiнь стає провiдним вогнем, невичерпним джерелом нацiонального i суспiльно-полiтичного усвiдомлення, надiй на можливiсть вiдродження i розвою" (М. Грушевський).

Значеннєвими складниками слова "Україна" i для українцiв, i для їх зажерливих сусiдiв завше були три iдеї: "незалежнiсть", "вiдродження", "соборнiсть" українського народу. Тому й було це слово для україножерiв трiскою в оцi, тому й намагались вони знищити назву, щоб зробити загладу самiй Українi.

10. Поєднання у словi "русский" значень слiв "руський" i "росiйський" давало i дає багатьом "заєдинщикам" робити висновки подiбно до Солженiцина: "Это все – придуманная невдавне фальшь, что чуть не с IX века существовал особый украинский народ с особым не-русским языком". Справдi, нi народ, нi його мова тодi не називались українськими. Але це зовсiм не означає, що вони були росiйськими, як не були росiянами члени створеної у Львовi в 1848 роцi "Головної Руської Ради", на що натякає Солженiцин.

Loading...

 
 

Цікаве