WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Мова і нація - Курсова робота

Мова і нація - Курсова робота

Цвіти і сяй, моя державна...

(О. Олесь)

7. Цей закон прийнято через необхiднiсть захисту української мови, яка виявилася вiдтиснутою на периферiю суспiльного функцiонування в найбiльш важливих сферах життя. Зауважимо, що вперше вiдчув потребу в цьому митрополит УГКЦ М. Левицький, який ще в 1817 роцi видав меморiал "В оборонi державного управнення i самостiйностi" української мови.

8. Не випадково нині боротьба проти української мови стала одним із головних напрямків боротьби проти української державності, а мовний фактор використовується як засіб дестабілізації українського суспільства.

9. Свого часу говорилося: "Буде держава – буде й мова" (В. Яворiвський). Воно так, але, як бачимо, ще в часи М. Левицького розумiли, що якби "була мова", то була б i держава. Тож якщо хочемо мати справжню державу, подбаймо про українську мову. Без української мови не буде української держави.

10. Державнiсть української мови має бути реалiзована в галузi народної освiти, дiяльностi державних та адмiнiстративних органiв, у сферi виробництва, науки i технiки, культури i мистецтва, транспорту i засобiв масової iнформацiї тощо.

11. Держава повинна дбати про те, щоб не виникла невiдповiднiсть мiж декларуванням державностi мови i реалiзацiєю цього статусу. У зв'язку з тотальним iгноруванням та саботуванням Закону про мову з боку державних чиновникiв, прокомунiстичних та великодержавницьких елементiв i структур потрiбен ефективний громадський контроль (передусiм з боку "Просвіти") за здiйсненням конкретних заходiв щодо реалiзацiї Закону про мови, а також удосконалення самого документа, оскiльки "Закон про державнiсть української мови в республiцi не виконується, гальмується всiма способами" (Ю. Мушкетик).

До того ж треба врахувати, що "Закон про мови в Українi захищає виключно росiйську меншiсть, а не корiнну бiльшiсть i не iншi меншостi" (А. Мокренко).

12. Боротьба за державнiсть української мови наткнулася й на опiр апарату та реваншистських сил, якi раптом вирiшили розiграти карту порушення прав людини. Деякі представники "русскоязычного населения" вбачають порушення своїх прав не лише в тому, що їм буцімто треба буде розмовляти українською мовою, а й у тому, що їм доведеться чути, як інші розмовляють цією мовою.

13. Протиставлення нацiональних прав i прав людини – фарисейське в своїй основi, бо кожна нацiя має право бути нацiєю, як i кожна людина – частинкою свого народу. Нацiональне право особистостi – одне з перших у числi прав людини. Якi можуть бути права людини без нацiональних прав? Чи може мати права людина, яка належить до безправної нації?

Вдумаймося у слова iталiйського професора Р. Пiккiо, який на питання "Чи виживуть українцi як нацiя, чи зникнуть з кону iсторiї?" вiдповiв: "Питання в тому, чи вашi дiти знатимуть, вивчатимуть рiдну мову, культуру, iсторiю... Ширше–це питання прав людини взагалi, це те, чого у вас немає, право кожного народу на материнську мову, лiтературу, культуру" ("Пам'ятники України", 1990, №2, с. 54).

14. Держава повинна докласти максимум зусиль для пiдтримання та змiцнення духовних зв'язкiв українцiв, що проживають за межами України, з рiдним народом. Головним знаряддям пiдтримання цих зв'язкiв є нацiональна мова, її культивування в дiаспорi шляхом створення українськомовних шкiл i класiв, бiблiотек, преси, радiо- i телепередач, театрiв, гурткiв самодiяльностi тощо. Предметом особливої турботи держави має стати пiдготовка в республіцi українськомовних кадрiв вищої квалiфiкацiї для роботи в дiаспорi.

15. Держава i суспiльство мусять пам'ятати i враховувати не тiльки нацiональнотворчу, але й людинотворчу роль рiдної мови: вiд мовного нiгiлiзму до морального виродження – один крок. Плекаючи мову, держава тим самим змiцнює моральне здоров'я народу.

Необхідно докласти максимум зусиль, щоб подолати відставання в галузі україністики, зокрема перевидати праці визначних українознавців минулого та вчених української діаспори.

16. Держава повинна забезпечити можливiсть вивчення рiдної мови на всiх рiвнях освiти – вiд дитячих дошкiльних закладiв до останнього курсу вузу й аспiрантури.

17. Особлива увага держави має бути приділена вивченню української мови мешканцями України, для яких українська мова не є рідною. Адже люди, котрі не володіють мовою держави, не можуть бути повноцінними громадянами. Доцільно вивчити досвід інших країн у цій ділянці державного будівництва. В Естонії, наприклад, усі неестонці, щоб скласти екзамен з мови, мають знати як мінімум 1500 естонських слів. Послаблення вимог робиться для інвалідів і пенсіонерів. Хто вивчав естонську мову в початковій, середній або вищій школі, від іспиту звільняється.

18. Найбiльше уваги, статус максимального сприяння українська держава повинна надати мовам тих народiв, що не мають своїх метрополiй, державних утворень за межами України. За них нiкому подбати, крiм української держави.

19. Пiсля проголошення незалежностi України деструктивнi, антиукраїнськi сили почали залякувати росiйськомовне та iнше неукраїнськомовне населення республiки насильницькою українiзацiєю. Українiзацiя, безперечно, вiдбуватиметься, але вона має за мету розширення функцiй української мови до стану, який уважається нормальним у нормальнiй, цивiлiзованiй державi, а не перетворення на українцiв усiх тих, хто українцем не є або за такого себе не вважає.

Навчений багатовiковим досвiдом денацiоналiзацiї з наступною русифiкацiєю, полонiзацiєю, мадяризацiєю, румунiзацiєю – український народ не дозволить собi нiякої зневаги, нiякого знущання з iнших народiв та їхніх мов.

Гарантом нацiонально-мовних прав народiв, як i прав окремих громадян, буде незалежна, демократична нацiональна Українська Держава.

XVIII. Мова та історія

1. Хто володiє минулим, той володiє майбутнiм. Ця часто повторювана в нашi днi мудрiсть iнтуїтивно чи свiдомо використовувалась здавна – як для консолiдацiї свого народу, так i для утримання в покорi i асимiлювання iнших народiв.

2. Мова – це хоронителька iстоpичної пам'ятi народу. Позбавити мови – означає позбавити народ минулого, а тим самим i майбутнього. Народ без пам'ятi манкуртизується, перетворюється в населення – безетнiчну, безнацiональну бiомасу, якою легко манiпулювати. І навпаки: "та чи iнша спiльнота людей може виникнути тiльки в результатi свiдомого використання мови" (Ф. Нiцше).

3. Мова – не просто супутниця народу на його iсторичних шляхах. Вона – активна, дiяльна сила, вiд якої значною мiрою залежить вибiр цих шляхiв та успiшне просування ними. Вона забезпечує часову тяглiсть i безперервнiсть життя, збереження органiчностi i оригiнальностi свiтосприймання етносу при змiнi його iсторичних форм.

"Рiд через народження розростався в плем'я, генетичний зв'язок якого виражався в єдностi мови, в спiльних звичаях i переказах, а з племенi або племен шляхом роздiлення, поєднання i асимiляцiї складався народ, коли до зв'язкiв етнографiчних долучався моральний, вiдчуття духовної єдностi, виховане спiльним життям i спiльною дiяльнiстю, спiльнiстю iсторичної долi та iнтересiв. Нарештi народ стає державою, коли почуття нацiональної єдностi отримує вираження в зв'язках полiтичних, в єдностi верховної влади i закону. В державi народ стає не лише полiтичною, а й iсторичною особою з бiльш або менш ясно вираженим нацiональним характером i усвiдомленням свого свiтового значення" (В. Ключевський).

4. Формування нацiй i нацiональних держав завжди пов'язане з розв'язанням мовних проблем. Для переважної бiльшостi народiв Захiдної i Середньої Європи – це давно пройдений етап. Їм пощастило: їхнi мови мали суперника в особi мертвої латини, яка вже не могла бути знаряддям панування одного народу над iншим. Латинська мова нацiонально була "нiчиєю" i не загрожувала нiкому асимiляцiєю, через те в перiод формування нових нацiональних мов Європи боротись iз нею було легше. Тим не менше в XVI столiттi на захист рiдної мови в Італiї було опублiковано близько 60 творiв, а Угорщина остаточно звiльнилась вiд латини аж у серединi XIX столiття.

5. У формуванні націй з поневолених народів величезну, по суті визначальну роль відіграли "філологічні палії", "лінгвістичні революціонери", "мовно-культурні будителі". Вони торували шлях "від народу до нації". У недержавних націях ніколи національно свідома буржуазія не існувала раніше існування національних газет, театрів і шкіл. "...Ми можемо оцінювати всіх цих ранніх національних будителів такими, що, будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки, звернувши увагу спочатку на мову та школи (підкреслення наше. – В. І., Я.Р.-В.), були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою та економікою". (Р. Шпорлюк). Спільноти, утворені на основі єдності мови, виявились історично більш витривалими, ніж державні утворення, з їхньою політичною та економічною єдністю. Розвал Австро-Угорської і Російської імперій є цьому яскравим свідченням. Коли, наприклад, маси поляків пішли до школи і навчилися читати й писати по-польському, "їх націоналізував польський націоналізм, замість того, щоб буржуазне суспільство зробило їх німцями, чи держава – росіянами, чи марксизм – свідомими пролетарями. (...). Дуже подібну історію можна розповісти про чехів, словенців, хорватів, українців та ін. "(Р. Шпорлюк).

Loading...

 
 

Цікаве