WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов - Курсова робота

Виникнення історичного мовознавства і порівняльно-історичного методу дослідження мов - Курсова робота

М. М а ксимо в им (1804—1873) — видатний український природознавець, історик, етнограф і філолог — проблемам слов'янської, особливо східнослов'янської філології присвятив понад 50 наукових праць. Однією з основних тогочасних мовознавчих проблем славістики було питання про походження і розвиток давньоруської літературної мови, її зв'язок із мовою старослов'янською. Спочатку побіжно в статті про "Слово о полку Ігоревім" (1835), а потім і в книжці "Історія давньоруської словесності" (1839). М. Максимович аргументовано доводить, що книжна старослов'янська мова, спільнослов'янська за характером вживання і македонська з походження, вже на перших порах свого функціонування на Русі помітно відрізнялася від давньоруської мови, що церковнослов'янська мова, освячена вжитком богослужебним, визначена утворенням книжним і співплемінна мові руській, легко стала нашою письмовою мовою, потроху засвоїлася в нас, немовби рідна наша мова, і склала собою основу всієї письмової мови Русі. Проте ця співплемінність церковнослов'янської мови з нашою, а також і те, що її вивчали тільки із вживання,— було причиною того, що вона в нас, так як і в інших слов'янських народів, не збереглася в первісних, кирилівських формах. М. Максимович вважав, що на час виникнення старослов'янської мови слов'яни вже встигли поділитися на окремі наріччя. Руси, що писали нею, по-різному її змінювали, особливо у тих творах, які виходили з церковного кола і належали до предметів життя світського. Чистішою зберігалася церковнослов'янська мова. переважно в творах церковного змісту і в перекладах із мови грецької. Але в пам'ятках законодавчих, у літописах і пісне-творіннях світських паша стародавня письмова мова часто відступала від церковнослов'янської. М. Максимович посилається на такі свідчення вже найдавніших давньоруських пам'яток, як, наприклад: повноголосся (до речі, термін, уведений в мовознавство ним же): полоняник замість пл'Ьнникь; городовь замість градовь; серебро замість србро; вживання ж замість жд: утверженіє замість утвержденіє; межю замість между, чужь замість чуждь; вживання ч замість щї усрячеть замість усрящегь та ін. З цією думкою добре узгоджуютьс і виступи М. Максимовича проти так званої скандінавської тсор походження назви, держави і культури Київської Русі.

Але й жива давньоруська мова, на думку дослідника, не була єді ною, а поділялася вже на південне і північне наріччя. Виходячи з топ що перші і більша частина наступних пам'яток руського письменгп були написані переважно південнорусами, наша давня письмова мої являє собою переважно приєднання південноруської мови до церко нослов'янської. Тому в давніх руських пам'ятках зустрічаються таї слова і види їх, що й досі існують у південноруській мові і безпосере, ньо нею пояснюються. А тим часом у писаннях новгородських, поміті такі особливості, які ще й тепер існують у наріччі верхньоруськоь* і безпосередньо ним пояснюються. Обласні різновиди давньоруські мови півдня і півночі М. Максимович убачав і в характері іншомовні лексики (тюркізми, грецизми, германізми) і у зв'язках літературі^ творів Київської Русі з народною поезією східних слов'ян.

-Цілком природним є вплив церковнослов'янської мови на письмов; а то й на живу мову східних слов'ян. Та з часом відмінність між кни^ ною церковнослов'янською мовою і живими місцевими наріччям збільшувалася: церковнослов'янська мова, обмежена культовою фуні цією, ніби застигає у своїх стандартних нормах, тим часом як жиі східнослов'янські наріччя зазнають найрізноманітніших фонетични: і лексичних змін. В історії розвитку руської мови і словесності М.Маї симович виділяє чотири основні періоди: 1) стародавній (IX—XIII ст. 2) середній (XIV—XVIII ст.), 3) новий (кін. XVIIIперша чвері XIX ст.), 4) найновіший, або сучасний період.

В історії формування й розвитку кожного народу величезна рол на думку М. Максимовича, належить усній народній творчості. Тво| цем фольклору є народ, і саме народна поезія є справжнім джерелс ^народності літератури, джерелом формування й розвитку літературні мови. Блискучою ілюстрацією до цієї тези М. Максимовича є вида і ним у 1827, 1834 і 1849 pp. три збірки українських народних дум і пісень, як і його "Дні і місяці українського селянина" (1856). Між іі шим, термін "дума" па позначення одного із жанрів української н, родної творчості упровадив в літературознавство М. Максимови'

У передмові до збірки "Малоросійські пісні" (1827) М. Максимови стисло схарактеризував основні риси української мови (зауваженг про особливості української мови є і в інших його збірках народна пісень, а також у статтях), обстоював думку про самостійність україї ської мови і її найближчу спорідненість із російською мовою. У "Крі тико-історичній розвідці про руську мову" (1838) М. Максимович п< діляв українську мову (за його термінологією, південноруську) на ді групи діалектів-наріч: 1) малоросійське (або українське) і 2) червоні руське (або галицьке). В "історії давньоруської словесності" П83(у східному (українському) наріччі він визначає такі групи ("різності говорів: києво-переяславську, сіверську, слобожанську і волинські подільську, з яких головною, центральною, зразковою групою гов< рів вважав києво-переяславську. Тим-то у статті "Про вірші червоїк руські" (1841) М: Максимович закликав і галицьких поетів иисаі народною українською мовою, радив учитися її з найяскравіших зразків усіки народної творчості, особливо наддніпрянської. Українська мова знайшла своїх прихильників, оборонців серед прогресивних діячів Росії та інших слов'янських країн, досить виразно заявила про своє існування не тільки у фольклорі, а й у творчості художників слова, починаючи від іскрометного Івана Котляревського і до гнівного Тараса Шевченка, і в лексикографічних та граматичних працях її шанувальників.

Можна для прикладу назвати такі лексикографічні праці першої половини XIX ст.: словник до 1-го, 2-го і 3-го вид.."Енеїди" І. Котляревського (1798, 1808, 1809) — перший диференційний українсько-російський словник із реєстром лексики нової української літературної мови (1125 слів); "Короткий малоросійський словник" Олексія Павловського (нар. бл. 1770 p.), укладений 1805 р. і виданий 1818 р. (1131 слово); "Словник малоросійської старовини" (71 слово-гніздо, 1808, вид. 1894 р.) Василя Ломиковського (1778 — бл. 1845).; українсько-російський словник 1823 р. (1173 слова).

Окремо слід назвати недавно опублікований (до вид. його підготував В. Німчук) "Словник української мови" (обсяг — понад 20 000 словн. ст.) ЗО—40-х років XIX ст. Павла Білецького-Носенка (1774— 1856).

Значення всіх опублікованих словників полягало в тому, що вони допомагали читачам інших національностей знайомитися в оригіналах із скарбами українського-ифольклору, з творами українських письменників, давали фактичний матеріал для наукового вивчення української мови, давали можливість певною мірою нормувати вживання слів у формованій національній літературній українській мові.

Нормативні завдання розв'язували переважно в першій половині XIX ст. і праці з граматичної будови української мови, важливі не тільки з погляду теоретичного, а й як свідчення процесу творення нової української літературної мови.

Поважне місце серед граматик української мови цього періоду посідає "Грамматика малороссійскаго нар'Ьчія" Олексія Павловського, підготовлена до Друку ще 1805 р. і видана тільки 1818 року. "Граматика" О. Павловського — це перша спроба усталити й занотувати хоча б деякі найголовніші фонетичні, граматичні, почасти і лексичні та фразеологічні норми пової української літературної мови

Вчений, поет, перекладач, етнограф, О. Павловськпй сміливо вводить фонетичний принцип у правопис української мови, а 1822 р. публікує ще "Додаток до граматики" — відповідь на рецензію 18)8 р. М. Цертелєва.

У Галичині на початку XIX ст., поширюється погляд на українську мову як на діалект польської. Такий погляд стає офіційним у середовищі польської шляхти та в колах галицької адміністрації, проникає і до лінгвістичної літератури (nop., напр., передмову С. Б. Лінде до "Stownika jejzyka polskiego", 1806. T. 1, ч. 1. XIV). Проти такого: погляду ще 1823 р. виступав автор ненадрукованої "Граматики язьїка словеноруського" / Іван Могильницький (1777—1831). У статті 1829 р. "Відомість о русском язиці", яка мала бути передмовою до цієї граматики, автор аргументовано доводить, що українська мова є окрема мова і перебуває в найбільшій спорідненості з російською та старослов'янською мовами. Через рік виходить у Будапешті перша друкована граматика на Закарпатті — "Gramatika Slavo-Ruthena" ("Граматика слов'яно-руська") Михайл'а Лучка я (1789—1843), який у порівняльному плані з мовою старослов'янською характеризує українську мову як окрему мову, з властивими їй звуковими і структурними особливостями. Обстоює самостійність української мови та її єдність на Східній і Західній Україні також Йосип Левицький (1801—1860) у праці "Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien" ("Граматика

Loading...

 
 

Цікаве