WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІноземна мова - Англійська, Німецька та інші → Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство - Курсова робота

Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство - Курсова робота

Упорядкування латинської граматичної термінології належить та-кож Квінту Реммію Палемону.

Ця термінологія зберігається і в тих пізніших глосаріях, граматиках, які укладалися з метою закріпити,, стандартизувати в уживанні норми традиційної писемної латинської мови, унеможливити вплив на неї мінливого усного мовлення. Серед цих нових навчальних посібників латинської мови слід назвати докладну "Ars grammatica" і скорочену "Ars тіпог" Елія Доната та найповнішу з відомих стародавніх латинських граматик — працю "Іп-stitutiones grammaticae" Прісціана, створену десь близько 526—527 pp. н. е. Чітко і вправно укладені, легкі для засвоєння, граматики Доната і Прісціана поширилися в середньовічній Європі як зразкові граматики латинської та інших мов європейських народів.

А втім не слід думати, ніби римська граматика лише сліпо копіювала давньогрецьку граматику. Вчення стоїків та олександрійських граматистів римські філологи розгортали не на грецькому, а на латинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичну термінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чи невідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно, Марку Теренцію Варронові.

Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьми частин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів — вигуки. Римляни відкривають новий відмінок — аблатив, поділяють числівники на кількісні й порядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та Діонісія Фракійця, вводить у латинську граматику п'ять нових видів прислівників, які означають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування, обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.

Один з коментаторів Діонісія Фракійця, римський філолог Діомед при поясненні Діотгісієвого визначення речення вказує, що воно є взаємоузгодженим сполученням слів, яке доводить думку до завершення. Римські вчені, як бачимо, вказували не тільки на те, що речення виражає закінчену думку, а й на те, що речення є узгодженим словосполученням.

На відміну від давньогрецьких риторик, риторики римські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, з питаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості. Марк Фабій Квінтіліан написав підручник з красномовства, у якому чимало уваги приділяється і питанням граматики. Ми, як підкреслював Марк Туллій Ціцерон, не можемо сподіватися, щоб той, хто не володіє чистою латинською мовою, говорив витончено.

Такі та подібні приклади незаперечно свідчать про потребу дальшого досліджування античної філології і про її велике значення в історії мовознавчої науки. За характеристикою В. Томсена, "граматична система Європи аж до XIX ст. базувалася на лінгвістичному вченні греків у йога видозміненому на римському ґрунті вигляді". І хоч у такому формулюванні, може, трохи й применшена роль римської мовознавчої спадщини, досить простим і незаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову є фонетична, граматична,, лексикологічна і стилістична термінологія сучасного мовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо з давньогрецької та римської філологічних традицій.

Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.

При цьому варто нагадати, що й грецько-римські граматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру Передньої Азії і Єгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та й спиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історії розвитку лінгвістичної думки грецько-римське мовознавство мало великий вплив на розвиток мовознавчої науки всіх європейських народів.

6. Давнє арабське мовознавство

Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії і завойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабська держава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова. Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, яка була створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури була Аравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова, Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина" хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, в історії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиною арабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.

Причини виникнення і розвитку стародавнього арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що ви і порилося па ґрунті арамейського, відоме у написах із IV ст. и. е., а однією з перших визначних його пам'яток був Коран, укладений десь у першій половині VII ст. Мухаммедом, або Магометом, чи кимось із членів його сім'ї, що належала до численного роду Караїш. У ко-рані викладено іслам, або мусульманство, або магометанство. Разом з арабами-завойовниками ішов в інші країни і іслам, і священна книга Коран. А тому, що Коран не можна було ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом, то підкорювані народи із ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих самих країнах, де вживалося інше письмо, як-от наприклад, у Єгипті, Персії або Сірії, останнє поступалося місцем перед арабським письмом.

Поширенню арабської писемності сприяла також і та обставина, що в корані на відміну від інших тогочасних рукописів, було суворо витримано позначення голосних, а це забезпечувало, мало забезпечувати стандартність, точність вимовляння кожної форми, фрази. А тим часом жива арабська мова розпадалася на безліч наріч і говорів. Мова Корану ніби застигла у своїй непорушності, вона не може і не повинна зазнавати змін, притаманних усному мовленню. її мають араби розуміти, засвоювати, вживати такою, якою вона є у всій своїй величі, недоторканості.

Все це вимагало від учених Арабського халіфату виготовляти все нові й нові списки Корану, витлумачувати окремі його місця, досліджувати розмовну мову, народну поезію, створювати довідники, посібники, словники, граматики — створювати науку про арабську мову.

У здійсненні цих завдань стародавні арабські мовознавці не могли не використовувати мовознавчих надбань інших народів і передусім наукових досягнень у вивченні мов, мовних явищ Стародавньої Греції та Індії. Філологічні надбання Греції йшли у халіфат здебільшого через Сірію, індійських філологів — через Персію. Та стародавня арабська філологія створювалася не тільки арабами, а й підпорядкованими халіфату іншими народами, які використовували арабську мову для наукової творчості і не могли не вносити у споруджувану науку про арабську мову позитивних надбань і своєї філологічної науки. Тим-то цілком природними є виразні риси впливу концепцій давньогрецьких і давньоіндійських філологів на стародавнє арабське мовознавство і в фонетиці, і в граматиці, і в лексикології та лексикографії.

І все ж стародавнє арабське мовознавство — це не копія давньогрецького мовознавства, як і не синтез давньогрецької та давньоіндійської граматик: надто вже своєрідною є будова арабської мови у порівнянні з будовою грецької та санскритської мов, щоб можна було механічно переносити граматичні поняття, граматичні категорії цих мов на мову арабську. Самобутність наукової творчості арабських філологів полягає у старанному визначенні своєрідностей фонетичної системи, морфологічної будови та лексичного складу арабської мови, у виявленні, окресленні таких мовних явищ, які невідомі ні давній індійській, ні античній філології.

Першими осередками арабського мовознавства були Басра і Куфа. У VII—VIII ст. у цих містах утворилися мовознавчі школи, які без кінця сперечалися між собою аж до IX ст., коли Куфа втратила своє колишнє значення, і вся наукова робота з арабської філології була зосереджена у старій Басрі та новому Багдаді.

Перші представники басрської школи Іса ас Сагафі, Абу Амр ібн аль-Ала і його учень Юнус ібн-Хабіб призбирували і витлумачували давні пам'ятки арабської словесності. Одним з основоположників арабського мовознавства є Халіл аль-Фарахаді — фонетист, граматист, дослідник арабської метрики, автор першого арабського словника "Книга Айна". Учнем Халіла був найвидатніший мовознавець, перс із походження, Сібавейхі — автор праці "Книга", у якій підсумовано попередні пошуки і подано у викінченому вигляді систему арабської граматики. Вивченню словникових і фразеологічних багатств живої арабської мови та арабської поезії присвятили свою діяльність аль-Асмаї і його учень, грек із походження, Абу Абайда. Багатою на фактичний матеріал, хоч і не в усьому впорядкованою, є книга "Катії" про класичну арабську мову аль-Мубаррада. Останній видатний представник басрської школи Мохамед ібн-Дурейд продовжував працю своїх попередників і сучасників над призбируванням і класифікацією словникового складу арабської мови, зокрема її синоніміки.

Loading...

 
 

Цікаве